Путін дав розпорядження встановити не менш ніж 1000 памʼятників на «нових територіях» (тобто, на українських окупованих територіях) до 2030 року.
Тим часом в Україні: «Шухевич може почекати» — постановили у високих кабінетах Львова та Києва у відповідь на пропозицію Порошенка відбудувати власним коштом музей Головного Командира УПА, в який в січні цього року росіяни цілеспрямовано поцілили шахедом.
Путін запропонував «долгосрочную программу сохранєнія культурного наслєдія россіі».
Тим часом в Україні: йшов восьмий місяць без Міністра культури та інформаційної політики.
Це не про те, що ми маємо робити, як на росії. Це про те, що не варто потім дивуватися, чому російська культурна експансія так потужно й швидко розповсюджується (по всьому світу!), чому так звана російська культура й досі має величезну глибину впливу в Україні, чому на 11-му році війни з росією чимало українців і досі не бажають говорити українською мовою, не цікавляться історією, називають українську культуру «малєнькой», дивляться «слово пацана», слухають макарєвічєй і моргенштернів, захищають памʼятники імперцям, чекістам, сталінським пропаґандистам та іншим українофобам, саботують встановлення памʼятників українським героям тощо тощо.
Так буває, коли «какая разніца».
Саме це російське іпсо (а не міфичний «Майдан-3») зараз з новою потужністю відпрацьовується на «уставших от войни».
Відкриваєш тік-ток, а там українці на вулицях масово відповідають в якихось опитуваннях: «какая разніца какой флаг», «мнє уже всьо равно, ліш би нє стрєлялі», «не зрозуміло, за що воюємо» тощо тощо.
Все це підігрівається різними свідєтєлямі Арєстовіча, русскощєлепними таксистами, гордонами-головановими-романєнками-яневськими, ухилянтами-втікачами, мальдівськими інстасамками й інстасамцями, і звісно ж, рпц-шними попами.
«Какая к чьорту разніца, какая страна: Росія, Украіна, Казахстан? Да в мірє пално стран!» — волала Свєточка Лобода в інтервʼю Собчак за два роки до великої війни. Саме тоді, після трагічних виборів 2019, коли українці обрали «какую разніцу», різні риганиці почали масово повертатися в український культурно-інформаційний простір, щоб підготувати (самі того не розуміючи, стали першим десантом в так званій «сво») нарід до злиття в єдиному екстазі, коли російські танки зайдуть до Києва. (І хтозна, як би все повернулося, якби Залужний не втаємничив план оборони України перед вторгненням.)
Йде третій рік, як український народ чинить супротив у найбільшій війні Європи з часів Другої світової. У екзестенційній визвольній війні за ідентичність і виживання. У війні, в якій гинуть найкращі, найсміливіші, найсильніші, цвіт нації, генофонд. Ті, яким було не «какая разніца», як буде називатися вулиця, який на ній буде стояти памʼятник, якою мовою будуть говорити їхні діти, в яку церкву ходити та в якій армії служити.
Шухевич, звісно, може почекати, і дочекається: і музею, і памʼятника, і перемоги, і навіть Міністра культури.
Та чи дочекаємося ми — ось це, на жаль, під великим питанням.
