Сьогодні виповнюється 150 років від дня народження видатної особистості — Гетьмана України Павла Петровича Скоропадського.
Сам будучи зросійщеним нащадком давнього козацького роду, він зробив для України більше, ніж ціла купа обряджених у вишиванки соціалістів, що наввипередки змагалися хто красивіше скаже про свій патріотизм та любов до українців.
За сім з половиною місяців, що проіснувала Українська держава Скоропадського, було створено «з нуля» Генеральний штаб і почалося формування національної армії. Було видано сотні тисяч примірників підручників українською мовою, відкрито сотні українські шкіл та гімназій, два національні університети; створено Академію Наук, Національний архів, Національну галерею мистецтв, Національний історичний музей, Національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, Державний симфонічний оркестр тощо.
Але… Люмпену було мало. Національну оперу, армію та Генеральний штаб на хліб не намастиш. Соціалісти на чолі з продажним політичним шахраєм і популістом Вінниченком халявну землю мужикам пообіцяли. А Скоропадський приватну власність захищав і не давав здійснити мрію люмпенів «відняти і поділити».
І «мудрий український народ» пішов не за тим, котрий міг би стати для України тим, ким став інший колишній царський генерал Маннергейм для фінів. Він пішов за Вінниченком, Чехівським, Андрієвським, Петрушевичем, Макаренком. Як писав ранній Сосюра:
«І пішов я тоді до Петлюри,
Бо у мене штанів не було,
Скільки нас, молодих біля мурів
Від червоної кулі лягло».
Щоб були штани, треба працювати, а не мріяти про «віднімання та ділення» — цього люмпени не розуміли ні тоді, не розуміють і зараз. Тому гетьман попри усе ним зроблене, був для них не просто чужим — він був ворогом. Як сказали б нині їхні правнуки, «барига» та «олігарх».
На еміграції Скоропадський теж намагався об`єднати українців. Марна справа — кожен бачив гетьманом саме себе. Але про допомогу до Павла Петровича бігали. Під час влади нацистів Скоропадський, котрий їх не підтримував, але мав гарні зв`язки серед німецької еліти, робив усе, аби рятувати українських емігрантів, не зважаючи на те, до якої політичної течії вони належать. Саме завдяки в т. ч. і Скоропадському із концтаборів вийшли Бандера і Мельник, Стецько, Бульба-Боровець та десятки інших.
При всьому при тому уся українська соціал-націоналістична спільнота люто ненавиділа «буржуя» та «олігарха» й плювали йому у спину. Тут вони були в одних окопах із більшовиками, для котрих Скоропадський теж був ворогом № 1.
Гетьмана навіть звинуватили у намірах віддати Україну Москві. Звинувачували ті, хто вів таємні перемовини із більшовиками про приєднання України до Росії в обмін на посади та певну суму грошей. Ага, це я про Вінниченка і компанію. Вінниченко просаду навіть отримав, але не ту, яку хотіли його амбіції.
Хоча ті вікопомні переговори Скоропадського з Деникіним були класичним політичним маневром, спрямованим на виграш часу та здобуття Україною підтримки Антанти.
І за владу він не чіплявся до останнього, хоча б міг. І був набагато благороднішим за своїх противників. Випустив з в`язниці Петлюру, взявши з нього чесне слово не виступати проти Української держави, яке той залюбки дав і зразу ж його розтоптав.
Когось із нинішніх політиків мені постать Павла Скоропадського нагадує, друзі.
Дуже нагадує…
Воістину — народ, котрий забув власне минуле, не має майбутнього, як писав Платон.
Від себе додам: такий народ приречений ходити по граблях, причому, по колу.