Рік потому — ніхто (починаючи з самого президента) не згадує ні про п’ять пунктів, ні про три «таємні додатки». Та й саме слово «перемога» зникло з лексики Зеленського.
Так виглядає популізм.
Порожні гасла без стратегії, без розуміння довгострокової мети, без відповідальності.
Емоційні ситуативні рішення — замість системної роботи.
Насправді, вже тоді влада почала готуватися не до перемоги України, а до власних виборів, розраховуючи на перемогу Трампа — замість реального плану оборони і реформ.
Ще рік тому я писала: треба готуватися не до «закінчення війни», а до довготривалої війни.
Ці слова, на жаль, досі актуальні.
Тому публікую той текст знову — як нагадування, що перемога не планується гаслами, а популізм може бути смертельно небезпечним.
Мій допис від 16.10.2024:
Так званий план перемоги президента Зеленського дуже нагадує (за вайбом та гарними словами) не план, а передвиборчу промову.
Ні до закінчення війни з Росією, ні навіть до його наближення, «план» не має жодного стосунку.
Перший пункт так званого плану — «запрошення України до НАТО» — правильна і важлива теза нагадування того, що Україна обрала західний вектор розвитку та безпеки, і ще у лютому 2019 року закріпила цей курс внесенням до Конституції. (В той час, між іншим, коли переважна більшість оточення і команди Зеленського розказувала, що це помилковий вибір, і до НАТО нам не потрібно, а сам Зеленський марив референдумами щодо цього).
Але це лише нагадування про наш курс, готовність і важливість вступу до Північноатлантичного альянсу, а не «план» перемоги/закінчення війни.
Про решту пунктів «плану» не бачу сенсу говорити, бо все це також не план, а пропозиції нашої влади до партнерів щодо тиску/впливу на Росію та про допомогу нам.
Важливо памʼятати, що в цій історії ми не одні, і наш ворог — Росія — також має свій план перемоги/закінчення війни. План, який Путін не повідомляє публічно, але ми можемо бачити його плани в дії, на кшталт залучення до війни проти України військових Північної Кореї, що точно не схоже на плани закінчення війни політичним шляхом.
Що дійсно було б важливим пунктом для українського плану наближення закінчення війни — це реальна, справедлива загальна мобілізація. Росія ще навіть не починала у себе загальну мобілізацію (тобто, цей ресурс в неї залишається), ми ж вже встигли просрати свою.
Росія може вести довготривалу війну на виснаження, ми, станом на сьогодні — ні.
І, замість підготовки до такої війни (бо це один з реальних сценаріїв, і на жаль, реальніших, ніж закінчення війни до кінця 2024 року), українська влада весь час (починаючи з 2019 року) готується (та готує суспільство) то до «шашликів», то до «року перемоги», то до «закінчення війни» тощо. Влада готується та готує до того, до чого немає жодних передумов. Влада й досі не хоче готуватися та готувати народ до довготривалої війни на виснаження, до якої, на жаль, є всі передумови.
Що значить готуватися до тривалої війни на виснаження?
— Зупинити просування збройних сил РФ (отримання зброї від партнерів та дозволу на далекобійні удари по РФ; проведення загальної мобілізації в Україні як комплекс чітких, справедливих, зрозумілих та дієвих заходів).
— Посилювати системи ППО та творювати децентралізовану енергетику, яка б могла протистояти російським обстрілам.
— Стимулювати партнерів посилювати санкції не лише проти Росії, але і проти її союзників, насамперед — проти Китаю та Індії (проти компаній, які купують російську сировину та поставляють до Росії товари подвійного призначення).
— Невпинно вести перемовини із партнерами України про процедуру запрошення України до НАТО.
Хочу також зазначити, що перекладання відповідальності за закінчення війни на Захід — погана ідея. Бо це перекладання відповідальності, насамперед, з українського суспільства, яке сьогодні і так вже достатньо поляризоване: на тих, хто цю відповідалність на себе взяв ще у 2014/2022 і тих, хто не хоче брати й досі.
Відповідальність за наше виживання та існування української нації й держави — лежить на кожному з нас.
Сидіти на дупі рівно «з вірою в ЗСУ» та у «план перемоги» — шлях в нікуди.
Варто брати відповідальність на себе та чітко розуміти свою роль у цій довготривалій екзестенційній війні.