Сьогодні патріотизм у тренді. До того ж, всередині країни він нарешті є цілком безпечним. А для політиків так просто став квитком до клубу популярних і впливових.
Саме тому я так часто вживаю словосполучення «ситуативний патріотизм», бо ті, хто донедавна так щиро реготав над «армією, мовою, вірою», сьогодні не вилазять із камуфляжів і клянуться винятково на біографії Бандери. Повірити в щирість таких перевтілень досить складно.
Втім, давайте припустимо, що війна справді на них вплинула благотворно й вони з малороських манкуртів перетворилися на людей. Як це перевірити?
Як на мене, дуже просто: слід знайти ситуацію, коли патріотизм і турбота про Україну входять у суперечність із їхніми шкурними інтересами, й звернути увагу, що вони обирають.
Прикладів маса, але закликаю поглянути на найпростіший і доволі актуальний — участь опозиційних депутатів у парламентській дипломатії. Практично немає депутата від ЄС, котрому не чинили б перепон у поїздках на різні зарубіжні форуми, в тому числі й ті, де вони давно є обовʼязковими й дуже бажаними учасниками, більше того, мають давні особисті стосунки й симпатію колег-парламентарів із інших країн.
Чи є такі поїздки важливими для країни?
Безумовно, особливо тепер, коли підтримка партнерами України вже не є такою безумовною.
Чи можуть вони принести користь?
Поза сумнівом, ці горизонтальні звʼязки суттєво підсилюють традиційну дипломатію.
Чи є присутність на зарубіжних форумах авторитетних людей, котрі здатні пояснити ситуацію в Україні на її користь, достатньою?
Жодним чином, ні. Тим паче, враховуючи, яка потужна пропаганда й лобізм нам протистоять.
Чому ж їх не випускають — попри здивування й обурення європейських парламентарів?
Тому що це зміцнює авторитет опозиції всередині країни та за кордоном.
Тобто, між інтересом держави й власним шкурним, зелена влада без вагань обирає останній. Маю сильне передчуття, що вона так чинить завжди або як правило.
Ось що таке «ситуативний патріотизм»