Сім років потому ми значно краще розуміємо: державу неможливо замінити серіалом. А історію — хвацьким сценарієм. Медіапроект «Україна на сцені» провалився з тріском. І розгрібати цей мотлох проблем тепер доведеться усім разом.
7 років тому в Україні розпочалася епоха малоросійства,
зради, брехні, небаченої корупції та руйнування держави.
До влади прийшла людина,
для якої Україна була лише «актрисою із німецьких фільмів»
і стала місцем шаленого збагачення на крові.
Людина, для якої головним завданням було заглянути в очі путіну і яка привела в нашу країну велику війну.
Людина, що йшла під гаслом боротьби з корупцією,
а насправді очолила її.
Людина, що хотіла об’єднати всіх «какой разницей»,
але з’єднала країну лише цвинтарями під синьо-жовтими знаменами.
Людина, що клялася бути гарантом цілісності й суверенітету,
але здала Україну в Омані.
Яка безмірно веселилась і цілувала лисини своїх друзів — і привела за собою в Україну безмежне горе, біль і сльози.
За яку є і буде безкінечно соромно.
7 років влади Зеленського.
7 років безчестя, корупції, брехні й горя.
.
Пішов восьмий рік “країни мрій”
Сім років тому нам продавали не просто президента. Нам продавали відчуття, що країну можна перезапустити одним красивим текстом з парламентської трибуни.
20 травня 2019 року Володимир Зеленський говорив про країну, де всі рівні перед законом, де немає “відкатів, потоків і дерибанів”, де чесні правила гри, де президент готовий втрачати рейтинги заради складних рішень, і де фраза “президент потихеньку краде, бо всі ж так роблять” звучить як ганьба, а не як короткий опис політичної реальності. Ця фраза справді була в його інавгураційній промові. Як і фраза про те, що “кожен з нас — Президент”.
Тоді це виглядало як велика моральна претензія до старої системи. Сьогодні це читається вже майже як чорний гумор, бо найбільша трагедія Зеленського не в тому, що він не виконав усі свої обіцянки, а в тому, що він мав у руках історичний шанс зламати стару логіку української влади — і замість цього дуже швидко став її новою обкладинкою.
Бо можна багато говорити про війну, про обставини, про об’єктивні труднощі, і частина цього буде правдою. Але війна не змушувала призначати “своїх”. Війна не змушувала будувати ручну вертикаль. Війна не змушувала плутати державу з офісом, інституції з лояльністю, а відповідальність з телевізійною картинкою.
І от у цьому вся гіркота. Люди голосували не за чергову декорацію, не за нову серію старого серіалу, не за те, щоб “погані попередники” просто змінилися на “наших хороших”, які теж швидко вивчили всі маршрути до потоків, посад, контролю і красивих пояснень.
А шанс — це дуже дорога річ. Його не можна покласти в тумбочку й дістати потім. Його або використовують, або зливають. І коли сім років потому ми знову говоримо про кумівство, ручне управління, закриті рішення, політичну безвідповідальність і державу, яка досі тримається не на інституціях, а на нервах людей, то це вже не просто невиконані обіцянки.
Це вирок цілій політичній культурі, в якій красиві слова вважаються реформою, а емоційна довіра народу — безлімітною кредитною карткою.
Пішов восьмий рік “країни мрій”.
Тільки мрії, як виявилося, теж мають строк придатності. Особливо тоді, коли за них платять не рейтинги, а люди.