Шоу мусить закінчитися

Не знаю, що відбувалося на Днях Львова сьогоріч, але перетворювати на карнавал війну не годиться. Щодня повз Ратушу проїжджають жалобні кортежі, щодня ховають двоє-троє наших захисників на Личакові, й у думці ти проводжаєш їх до останнього місця спочинку.

Потім обертаєшся – у переповненому переселенцями місті у серці Львова поряд з дверима до музею нова наливайка. А на твоєму Сихові люди, які колись пишалися своїми містами й своїми помешканнями, вишикувались у довгу чергу за гуманітарною допомогою. Вони втратили все і, можливо, так і помруть  тут, бо вже немолоді та хворі. В бараках чи гуртожитках. У поліклініці не проштовхнешся, школи й садочки забиті по саму зав’язку, укриттів на Сихові як не було, так і немає. Коли починає вити сирена, ніхто нікуди не ховається. На мить застигає, прислухається і байдуже махає рукою – най діється Божа воля. Я кожного дня бачу матерів, чиї сини на війні. Вони максимально намагаються заповнити свій час роботою, щоб не думати, тримаючи телефон коло серця. Але шоу триває, у кишені чиновників ллються відкати, військкоми купують маєтки в Іспанії, пам’ятник Міцкевичу треба пересунути, бо він заважає черговій архітектурній потворі, яка конче мусить стояти в центрі міста. Книжкові склади порожні, бо у Львові не могли створити потужне поліграфічне підприємство, а в Харкові бомблять.

Шоу триває, у кишені чиновників ллються відкати, військкоми купують маєтки в Іспанії, пам’ятник Міцкевичу треба пересунути, бо він заважає черговій архітектурній потворі, яка конче мусить стояти в центрі міста

Творча еліта Львова, яка у ролі почесного гостя запрошувала у 2012 році Захара Прилєпіна на Форум видавців, огризається: та то було ще до війни, то не рахується. Львів’янка поетеса Маріанна Кіяновська останніми словами обкладає українок, що відмовились виступати разом з російською поетесою Лінор Горалік на якійсь закордонній тусівці, звинувачуючи їх у…антисемітизмі.

Що, ми вже перемогли? Можна проводити «Книжковий Арсенал» у Києві для своїх, виділивши для літератури ветеранів одну подію? Тоді як Таня Пилипець проводить у Бібліотеці ім. Романа Іваничука цілий форум ветеранської літератури.  Тільки не сплутайте вхід з наливайкою поряд. А Палац мистецтв готовий прийняти ментально чужий  українцям Форум видавців, теж для своїх. Звідки в директора бібліотеки гроші на оренду приміщення? Ото ж бо. Чи на рекламу у ЗМІ? Їм вигідніше пропіарити хороших русскіх, ніж підтримати воїнів-письменників.

Ні, ми ще не перемогли, а втомилися від війни ті, хто її в очі не бачив, і,  погастролювавши у Європі, повертаються, щоб не пропустити перемоги

Ні, ми ще не перемогли, а втомилися від війни ті, хто її в очі не бачив, і,  погастролювавши у Європі, повертаються, щоб не пропустити перемоги. Тепер сільські цвинтарі легко помітити – десь один український прапор, десь кілька. Є села, звідки мобілізували всіх придатних, а є села, де  всі відкупились. А тим часом в Одесі сепаратиста, що зірвав наш прапор, поліція відпускає через 5 хвилин. Краще не думати, скільки тих сепаратистів по всій Україні. І вони теж хочуть шоу, щодня. На наших з вами кістках.

А чого хочу я? Коли мені стає тяжко, я йду на ринок і  купую  рослинку, щоб посадити її у квітнику, який ми з сусідами облаштували під моїми вікнами минулого року. Сад перемоги.

Я хочу, щоб зняли фільм про Львів з усім тим, що я описала вище. Для історії. Бо треба знати, хто був ким у цій війні. Щоб через десятиліття про війну не розповідали ряджені тилові щурі, обвішані орденами.

… Чоловік, 51 рік, приїхав у відпустку. Сивий і худий. Привіз з собою заболочений одяг, кілька мішків. Нема де помитись, де випрати. Воду привозять. Йому радять: «Просися, щоб відпустили. Відпочинь». А він відповідає: «Якби ви знали, що вони творять, то не радили б такого. Я піду, щоб вони не прийшли до вас». Я хочу, щоб той чоловік повернувся і прожив своє життя серед рідних та близьких.

Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка