Россияне разволновались от того, что в Украине предложили отпраздновать годовщину сожжения Москвы

Бывший депутат Верховной Рады Украины Рефат Чубаров выступил с предложением отпраздновать годовщину сожжения Москвы войсками крымского хана.

Об этом он написал в своем Facebook-аккаунте.

Чубаров напомнил о крупном пожаре в Москве в 1571 году, который произошел во время штурма города войсками крымского хана Девлет-Гирея.

Политик призвал подумать о том, как следует отпраздновать 450-ю годовщину «славной исторической даты», и написать свои предложения в комментариях.

lenta.ru

Джеро́м Горсе́й,(1550—†1626) — англійський дворянин, дипломат в XVI—XVII століттях  описав цю подію так:

P.S.

Рефат Чубаров запропонував відзначити 450-ліття взяття Москви кримськими татарами за часів Івана Грозного.

Але мені дивно, що Рефат Чубаров згадав події 450-літньої давності і оминув значно більш «круглу дату» — 500-ліття визнання Москвою себе «вічним данником» Кримського ханства.

У 1521 році московський князь Василь ІІІ, «Владимирский, Новгородский, Тверской, Псковский, Вятский, Югорский, Пермский, Булгарский и других земель, государь Псковский и великий князь Смоленский» в страхові перед кримсько-татарським військом залишив Москву напризволяще на колишнього татарського царевича Кудайкула (мовляв, сам татарин, то з татарами й розбирайся), а сам утік до Волоколамська. Як пише сучасник і очевидець подій у Московщині, австрійський посол Сигізмунд Герберштейн, московський князь тиждень переховувався від кримських татар у скирті сіна.
А коли вийшов — видав грамоту про повну залежність Московщини від Криму і відновлення сплати Кримові виходу — поголовної данини з кожного московита.

А взагалі, втікати від татар було звично для московських володарів. Ще Дмітрій Донской через 2 роки після знаної Куликовської битви утік з Москви перед татарським військом хана Тохтамиша, так що її мусив захищати литовський князь Остей.

Іван Грозний забігав від кримських тататр аж у Новгород, Ростов і на Біле Озеро: «А великий князь разом з військовими людьми – опричниками – втік у незахищене місто Ростов… Як і минулого року, коли спалили Москву, великий князь знову кинувся навтікача – у Великий Новгород, за 100 миль від Москви, а своє військо і всю країну кинув напризволяще» («Записки про Московщину», Генріх Штаден, 1577 р.). Ось як англійський посол Джером Горсей описував відносини лютого до своїх підданих московського князя з татарським послом: «Татарський посол заявив князеві: «Великий цар всіх земель і ханств, хай освітить сонце його дні, послав до його васала Івана Васильовича, який з дозволу хана є великим князем всієї Русі, дізнатися, чи йому припало до душі покарання мечем, вогнем і голодом, від якого він посилає йому порятунок, – тут посол витягнув брудний гострий ніж, – цим ножем нехай цар переріже собі горло». У татарського посла спробували відняти дорогу шапку й одяг, видану йому перед тим самими московитами (на знак данини), але він боровся так запекло, що цього не вдалося зробити. А цар дуже розлютився, послав за своїм духівником, рвав на собі волосся й бороду, мов божевільний…»

Якихось триста з невеликим років тому «Засєчная чєрта Московского государства», за якою московити ховалися від кримських татар, проходила за 200 кілометрів від Москви, біля Тули. Ось як писав про відносини татар і московитів український автор «Історії Русів» у середині 18 століття: «Дивний і неймовірний страх перед татарами, закорінений у московитах з часів великих їхніх завойовників Батия і Мамая, змушував їх у поході триматися всім вкупі, терплячи страшенні через те нестатки, утиски і нужду, так що й саму воду вважали інколи за велику рідкість і коштовність, і ті, що нею торгували, наживали грубі гроші».

Олександр Палій