У п’ятницю, 1 листопада, російські загарбники завдали прицільного ракетного удару по місцю дислокації поліцейських у центрі Харкова. Один співробітник поліції загинув, 40 поранених.
Про це у соцмережі Facebook повідомив голова Національної поліції Іван Вигівський.
«Сьогодні російський ворог прицільно вдарив по місцю дислокації поліцейських у центрі Харкова двома ракетами – внаслідок атаки загинув поліцейський, поранені ще 26 поліцейських та четверо цивільних», — повідомив Вигівський.
Він розповів, що загиблий – полковник поліції Андрій Матвієнко.
Наразі правоохоронці працюють на місці події, надають допомогу на місці влучання та документують черговий воєнний злочин росіян.
У Нацполіції додали, що попередньо, ворог застосував ракети С-300, обстріл стався о 16.05. Внаслідок атаки росіян пошкоджена адмінбудівля і будівлі поряд.
Згодом Нацполіція повідомила, що кількість постраждалих зросла до 40. Поранені 30 працівників поліції, рятувальник та дев’ятеро цивільних поранені. Один співробітник поліції загинув.
Попередньо встановлено, що ворог вдарив ракетами С-300 по місцю дислокації поліцейських.
Маршрутка заповнена. Не те, щоб зовсім, але «сидячі» місця всі зайняті. Обличчя у когось зосереджені, а у когось замріяні — хоча бути замріяним зараз, в ці часи, найкраще виходить, може, лише у підлітків, які думають про перше кохання.
«Аби він мене поцілував… Цікаво, він вміє?»
Ну, може ще у когось, хто зміг віднайти баланс між війною й необхідністю не зламатися. Бо коли ти зламаний — то напевно вже не мрієш. Ні про що.
Водій зробив музику голосніше. Огидний російський шансон, який так органічно заповнював колись український простір. Зараз він заважав дихати. Оксана аж потягнулася до шиї, наче хотіла розстібнути гудзик, якого й не було — натомість просто схопила себе тонкими пальцями за комір, стиснула його нервово.
Ще дві зупинки — і вона на районі. Але як ці дві зупинки витримати?
Піднялася, чипляючись за сидіння, дісталася водія.
— Вимкніть, — голос прозвучав тихо, з хрипами, наче щось заважало говорити.
Він побачив її краєм ока:
— Що таке?.. Зупинки посередині немає!
— Вимкніть.
— Що?! — прикрутив гучність, щоб почути її.
— Кажу, вимкніть.
Хрипатий голос російського виконавця пропікав до кісток, змушуючи Оксану напружитися. Маршрутка хиталася, підскакувала на ямах. Вона міцніше схопилася за поручень.
— А що таке? Я вас везу — їдьте собі на здоров’я.
Жодного розуміння.
Напружені та замислені обличчя в салоні маршрутки не реагували. Може, не усвідомлювали. Може, не вміли себе захищати. Може, було байдуже. Може, не чули, про що Оксана розмовляла з водієм… Купа припущень, але зовсім не виправдань. Оте замріяне «якби він мене поцілував» — та воно ще боїться сперечатися з дорослим бидлом. Оте заклопотане, з купою зморшок на обличчі — воно напевно згадує, скільки зараз грошей витратило на цьогорічний, м…ть його, борщовий набір. Оте, що в навушниках — не чує взагалі. Оте, що зосереджене — зосередилось на власному виживанні.
А, ні, ось хтось подав голос. І ще один:
— Вимкни це лайно, покидьок!!
«Ого,» — подумала Оксана. Ще дві зупинки. Ще тільки дві, або вийти на наступній, бо ж зараз почнеться…
… Вони слухали таку саму пісню, що ось грала в салоні маршрутки, поки гвалтували її. Побита, поранена, з цівкою крові, що стікала з розсіченої ударом губи, вона вже не мала сил відбиватися, і просто в якомусь дурмані чула вже звідкись здалеку цей клятий російський шансон… Вона забуде їх спотворені брудною хтивістю морди, забуде їх голоси, але не зможе забути цей огидний шансон, що супроводжував той жах в її житті. Потім вони кинули її, впевнені, що помирати. Росіяни взагалі впевнені — у безкарності, у власній «величі», у своїй перевазі…
Вимкнув. Але вона вийшла на наступній. Йшла, не замислена, не заклопотана, не замріяна — просто йшла, намагаючись вкотре витягти себе наче з багнюки, в яку вступила. Тіло відмити завжди легше, ніж відмити душу, але скільки би це не зайняло часу — це зробити треба.
Бо колись варто таки почати й мріяти…
P.s. Я повідомлена про Закон щодо заборони російської музики в транспорті. Сюжет більше вписується, напевно, у попередні роки, але саме сьогодні дещо почуте наштовхнуло мене на написання цього тексту. Давно не користувалася громадським транспортом, тому не знала про заборону. Якщо її дотримуються — щиро була би рада.
