— Возьмите меня на дебаты. Ну, возьмите…
Один совєцкій школьник на імʼя Льоша уперто хоче медійності, впливу на маси. І як результат — мати великі гроші та політичну владу. У поствоєнному майбутньому.
Росія чітко окреслила нащо їй ця війна. Цивілізаційно закріпити за собою таку Росію з іміджем диктатури, тиранії, права сили. І безумовно «спасение православия». Але православія не такого, яке «чекісти» минулого століття нищили репресіями духовенства, мародерством та підривами храмів часів Русі. А такого, щоб у звʼязці з ФСБ та ГРУ РФ торгувало цигарками, кок@їном та опіумом р@сского мира.
Думаю, не секрет, що на вулицях помітно стало менше декоративних патріотів у футболках з гербом та калиною. Із машин лунає не «Єб@ш їх, Вова», а може промайнути і «плохой человек» Моргенштерна. Суспільство проходить стадію прийняття, розуміння, що війна — це кров, піт і сльози. А від того, що влада донині вважає, що з суспільством не варто говорити як із дорослими — його пожирає невідомість. Страх перед майбутнім, яке навряд чи спрогнозує хоч один видатний інфлюєнсер нашого часу.
Період таких коливань — посівна пора для різного штибу аферистів і популістів. Це ми тридцять років не вивчали РФ, ми просто торгували. А вони нас вивчали… І намагаються льошиками намацати воронку через яку можна протягувати зневіру щодо Заходу і пієтет до Москви. Ми дозволили р@с кому миру пройти через сходу воронку в 2014 році.
Саме тому в телевізорі сиділа варена ковбаса а-ля Сивохо і розказувала весь 2020 про «агрессивное меншинство» і «доброе, милое большинство, которому мешают жить радикалы».
Що він мав на увазі, я нагадаю уже легендарне звернення президента на новий рік-2020. Як тоді Зеленський уявляв щасливе майбутнє українців.
«Це успішна та квітуча країна, де немає війни. Країна, яка повернула своїх людей та свої території. Де не важливо, як названа вулиця — бо вона освітлена та заасфальтована. Де немає різниці, біля якого пам’ятника ти чекаєш дівчину, в яку закоханий. І якщо ми бачимо майбутнє однаково – це має нас об’єднати!».
Льошики і інші подібні кукусіки — спроби повернути цим наративам актуальність. Тому, коли хтось тягне цю істоту в свій ефір — хай думає двічі. Це відсутність прогресу і цементування борсання в лайні.
Учора хоронили журналістку та парамедикиню Ірину Цибух. За три тижні до своєї загибелі на війні вона добре сказала, що найцінніше завоювання Росії тут — люди. А саме їхні мізки та їхній світогляд. Чому на Донбасі так тяжко? Бо ще до початку війни — Росія зуміла перетворити великий відсоток наших людей на совєцьких людей. Стерти ідентичність і насадити своє лекало малороса. Цьому сприяли як і трагедії ХХ століття, так і небажання всіх посівів українських політиків щось із цим робити, бо ж «пять миллионов избирателей!»
Тому якщо у РФ не виходять взяти Київ — вона окуповує ваш смартфон, соцмережі, екран телебачення і тягне до ближньої церкви РПЦ. Бо так удобно, положено і «шо тут такого, какая разніца».
Хто я? Ви знаєте відповідь на це питання для себе?
