Проблема в тім, що завтра ви можете відкрити фісбук і про кожного з френдів прочитати – «загинув». І я не знаю, чому досі не всі це усвідомлюють. Я не знаю, чому викликає якусь зраду чи здивування те, що росіяни перейшли до спроб знову накатити на Харків. Хто вам сказав що вже все скінчилося?
Чи будуть спроби оточити Харків? Так будуть. Чи будуть спроби знову поперти на Київ? Так, будуть. Чи будуть спроби захватити Одесу, та відрізати Україну від моря назавжди? Так, будуть. Чи будуть спроби атакувати Запоріжжя та Миколаїв? Чи будуть продовжувати наступи в Донецькій та Луганській області? Так. Продавлювати Ізюмський напрямок, щоб охопивши Харків, піти на Дніпро? Так. Так! Все це так!
Ми воюємо з державою з практично безмежним ресурсом в людях. З державою, яка має переваги в десятки разів в стволах, танках, літаках. Не кажучи вже про ракети чи снаряди російських гармат. Хто вам сказав, що щось вже зупинилося або навіть закінчилось? Псевдоексперти, які заговорили про те що хтось воює не ефективно? Чи ті дядьки та тьотьки які почали мірятися політичними членами? Чи хто? Хтось з військових сказав: «все, баста, повертайтесь додому, війну ми виграли?» З чого ви це взяли? Мери городів на сході кажуть що можна повертатися? Правда? А вони володіють ситуацією? Чи їх цікавить питання далі знаку виїзду з міста? Тєрєхов щось казав, що місто відновлюється та треба повертатися? Кому треба? Вам? Щоби що? Щоб побачити що нічого не працює? Ні одна містобразуюча отрасль не працює. Промисловість не працює. Торгівля не працює. Сфера освіти не працює. Кава, перукарні, нігті, брови та все що навколо студентів та викладачів теж не працює. Коли запрацює? Ніхто не знає. Бо війна. Тєрєхову треба щоб люди поверталися. Бо в міста нема грошей. В державі нема грошей. Ми живемо на гроші, які нам дає закордонна спільнота. І для цього міській владі треба показати, що вже є багато людей, дайте багато грошей на відновлення. Але війна вона поряд. Вона зовсім поряд.
Міська влада фарбує фонарні стовпи на проспектах, щоб зайняти робітників та освоїти гроші. Але хто вам може дати гарантії безпеки? ЗСУ? А що ЗСУ вже щось казало, що ми переламали хребта ворогу? Чи ви наслухались на телемарафоні пи*здунів, в яких війна мала закінчитися місяць тому, а ракети два місяці тому?
Що робити? Я не знаю. Жити в стані війни. Бо ми живемо в стані війни. Ні в кого з нас нема такого досвіду. І ні в кого не було. Ніхто в світі не має такого досвіду. Бо ніхто в світі так не воював з часів 2 світової. А то була зовсім інша війна. А це треба розуміти. Так як було вже не буде. Ніколи. І війна, вона поруч. Зараз. І ніхто не скаже як і що треба робити та як жити. Бо ніхто не знає.
Просто пам’ятайте, що ми стримуємо ворога, який має більший ресурс. Ми його досі стримуємо. В нас досі не вистачає озброєння та боєприпасів. Я вам більше скажу — в усіх союзників ми так собі не погано підчистили запаси. І всі зараз роблять замовлення, бо ми вибрали їх запаси. І лінія фронту йде все ще на нас. З коливаннями та відливами. З паузами та перегрупуванням ворога. Але все ще нічого не ясно. Все ще ми йдемо по краю. Ми все ще готуємося до вуличних боїв у містах мільйонниках. І кожного дня, може не бути наступного дня для кожного з нас. Нічого ще не вирішено. Нічого ще не ясно. І як і раніше є загроза існуванню держави.
І чому всі так легко забувають про це, мене просто дивує. От чесно. Нема сьогодні минулого. Нема сьогодні майбутнього. Тим більше ніякого політичного майбутнього. Є тільки сьогодні. Де треба посто пахати на фронт та на перемогу. Хто тільки як може. Є тільки ЗСУ сьогодні від яких залежить завтра.
Ну це ж просто. Страшно. Але просто.