7 година ранку, 23 січня 1921 року. Рівно 100 років тому. Пострілом з гвинтівки агент російської ЧК вбиває композитора Миколу Леонтовича. Він стікає кров’ю на дивані у батьківській хаті в селі Марківка на Поділлі.
В цей самий день, 23 січня 1921 року, у Парижі у відомому Театрі Єлисейських полів (Théâtre des Champs-Élysées) твори Леонтовича зривають овації французької аристократії. Через кілька годин після трагедії у Марківці (це денний концерт Matinée).
«Досконалість невимовна… мені бракує слів», пише паризька газета «La Press» того ж дня.
«Це одна з найцікавіших подій сьогоднішнього Парижу», зазначає «Journal Des Debats».
«Цей хор є одним із найбільш цікавих явищ. Я навіть наважусь сказати – найкращим з усього, що я коли-небудь чув у своєму житті, день у день слухаючи вистави, про які пишу», зізнається музичний критик «L`Homme Libre».
«Це ніби сам народ висловлює себе. Ніби він промовляє до нашого народу», резюмує «L`Humanité».
Втім до делікатної і ненав’язливої, музичної, промови українців ніхто з політиків в Парижі так і не прислухався. Антанта не підтримала незалежності України. Українську Народну Республіку окупували російські большевики, які одразу ж розпочали чистки свідомих українців.
Серед них — і геніальний композитор, автор «Щедрика», колишній урядовець Міністерства освіти та мистецтв УНР, діяч українського автокефального церковного руху, автор першої україномовної Літургії.
Період тріумфів Української Республіканської Капели, що тривав упродовж 1919-1921 років у 10 країнах Західної Європи, був найубогішим в житті Миколи Леонтовича.
«Для сім’ї не вистачало харчування, не було одягу», пише в монографії про Леоновича вінницький музикознавець Анатолій Завальнюк.
Про цей період також згадує донька композитора Ольга: «Батьки часто на різні релігійні свята відправляли мене погостювати до дідуся в Марківку, з надією, що, вертаючись, я принесу сяких-таких харчів».
Після від’їзду хору Кошиця з Києва, повертається зі столиці на Вінничину і Леонтович (працював разом з Кошицем у музичному відділі УНР-івського Мінкульту).
Гнат Яструбецький подає, що в листопаді 1919 року він пішки йде з Києва до Тульчина (близько 350 км): «Осінню в листопаді 1919 році Микола Дмитрович у благенькому літньому пальтечку на плечах та неоковирній шапочці, геть змарнілий, застуджений, пішки прийшов з Києва до Тульчина і знову оселився тут».
Втім саме в цей час, у листопаді 1919 року, у Парижі відбувається перша прем’єра його «Щедрика».
«Це турне патріотичної та музичної пропаганди, яку президент молодої Української Республіки спорядив до Франції. – Пише про музично-дипломатичний проєкт Симона Петлюри музичний критик Парижа Луї Шнайдер в газеті «The New-York Herald», 9 листопада 1919 року. — В репертуарі українців найбільше нам сподобалась градація мотивів, їх характерний орієнталізм, а також вибухи щирої веселості, особливо в «Щедрику» – пісні, що починається з раптового наступу, і в якій ефекти справді чудового гумору формуються шляхом простої градації голосів».
Українські концерти, що мали підняти престиж України в очах західного світу, стають подіями №1 в музичному житті Європи.
Про це є безліч свідчень. Ще більше свідчень — про геній Леонтовича. Його «Щедрик» зриває овації у Відні, Празі, Лондоні, Парижі, Брюсселі, Амстердамі, Барселоні, Женеві, Варшаві. Загалом – у 45 містах 10 країн Західної Європи.
Так, лондонська газета «The Daily News and Leader» писала 4 лютого 1920 року: «Багато пісень були виконані на біс – майже всі. Серед найбільш оригінальних і красивих можна назвати «Щедрик» і «Ой там за горою» – обидві створені Леонтовичем».
Бельгійська газета «Le XX Siècle» подає 10 січня 1920 року, через день після української прем’єри в оперному театрі Ла Моне: «Згадати варто, адже це чарівно проспіваний шедевр народного мистецтва, – «Щедрика» в аранжуванні Леонтовича. Глядачі вітали його оваціями стоячи, з ентузіазмом викликаючи на біс».
Барселонське видання «Das Noticias» пише після української прем’єри в Іспанії 29 січня 1921 року: «Публіка зазначила, що найбільше їй сподобались аранжування Леонтовича, котрі часто викликали на біс».
«Цей український гашиш – найсолодша з отрут», каже Павлу Зайцеву, Головноуправлячому мистецтв УНР, під час концерту у Берліні одна німецька професорка про «Щедрик» Леонтовича.
Про тріумф творів Леонтовича на концертах Капели УНР свідчили й самі хористи.
Левко Безручко згадує про прем’єру в Парижі 6 листопада 1919 року: «В другому відділі концерту на bis співали «Щедрик» (Леонтовича), а в третьому – «Ой пряду, пряду» (Леонтовича)».
«Фурори робить «Щедрик» Леонтовича і «Ой пряду» Леонтовича», подається у подорожньому журналі хору про концерти у Бордо.
Чи не найбільше «бісірували» Щедрика у Нідерландах.
Софія Колодіївна згадує про концерти в Гаазі, Амстердамі й Роттердамі:
— Публика приймає нас тепло, «Щедрика» співаємо на «bis» (Роттердам, Doelen Zaal, 19 січня 1920 року);
— На «bis» співаємо «Щедрик» і «Опеньки» (Гаага, Koninklijke Schouwburg, 22 січня 1920 року);
— На концерті присутні рецензенти всіх часописей амстердамських. На «bis» співаємо «Щедрика»» (Амстердам, Hollandsche Schouwburg, 24 січня 1920 року);
— Співаємо гарно, з настроєм. На «bis» співаємо «Щедрик» Леонтовича (Гаага, Dierenfuju, 25 січня 1920 року).
У січні 1921 року Українська Республіканська Капела отримує останню квоту державного фінансування. З останніми надіями хористи вирушають до Парижа.
20 січня 1921 року на їхньому концерті присутня відома французька балерина Айседора Дункан, що вписує до книги відгуків Капели: «BRAVO!!!». Тут же підписався й генерал французької армії Моріс Пеле.
«Здається, що велика зала Théâtre Des Champs-Elysées перетворилась на храм, — пише 23 січня 1921 року в газеті «La Soireé» відомий французький критик Луї Лалой. — Дивно, що нагорі не грає орган. В антракті юрба «вірних» проходжається… Пан Жан Перір’є говорить з захопленням про ці палкі і так велично поставлені голоси. Пані Айседора Дункан з групою молодих людей одягнена сьогодні елегантною парижанкою, що дивує «неофітів». Атмосфера інтимна й симпатична. Директор Жак Еберто стискає руки приятелям. Тут зібрались усі ті, хто не пішов на «Летючу мишу»».
Поки паризька преса друкує ці слова, у Марківці вбивають Леонтовича. В Парижі ніхто не знає, що автора улюблених творів — «Щедрика», «Прялі», «Почаївській Божій Матері», «Ой там, за горою» щойно не стало.
Та й чи є комусь до того справа?
Про останню зустріч з Леонтовичем згадує його колега по єпархіальному училищу, учитель музики Яким Грех:
«Це було після Різдва 1921 року. Я дуже здивувався, коли побачив на подвір’ї прямуючого до мене Леонтовича. Він був убраний в старе пальто, на голові в нього була оригінальна шапка, яку пошила йому дружина з старого одіяла. На руках рукавиці на один палець (також робота його дружини), а штани – сіро-чорного кольору – з великими фіолетовими латками. Та він ще ніс на паличці зав’язаний у великий платок гостинець для мене – калачі. Це був назверх бездомний подорожній, голодаючий, аж ніяк не Леонтович…»
Таким був композитор незадовго до смерті.
В цей час він пише свою оперу «На русалчин Великдень». Оперу, яка після презентації українського фольклору, що так вразив Європу, могла ще більше підняти планку української музичної культури.
Втім оперу він так і не дописав.
Композитор Микола Леонтович у молоді роки
Той самий диван, на якому було застрелено композитора Миколу Леонтовича. Зберігається у Музеї Леонтовича в селі Марківка.
Могила Миколи Леонтовича у селі Марківка на Вінничині.