До кабінету Андрія Борисовича Рішельє («Рішані», як часто ніжно у своїй голові називав його Міша Подоляк) рвучко зайшли 1/4 радників, аж десять чоловік. Кабінет хоч був просторий, але все одно наповнився безпросвітною тугою та бентегою. Не вистачало лише бандури та тенора для виконання сумних кцапських пісень на малороський лад…
— Ну що ж почнемо. Що нам світить?,- сказав голосом без тестостерону Єрмак.
— Якщо коротко, то нічого хорошого, Андрію Борисовичу,- на правах старшого з питань права почав Татаров.
— Які перспективи, що все із черговою аудиторською перевіркою закінчиться добре?
— Цього разу жодних перспектив, адже приїхала уповноважений з економічного відновлення України Пенні Пріцкер. Вперше, але не в останнє, як вона сама сказала,- продовжив Татаров.
— Наскільки все погано?,- продовжив ставити питання Єрмак.
— Максимально. 9 з 10.,- стишено відповів Татаров.
— Що робити?..
В повітрі повисла тягуча пауза.
— Ну я наприклад, Андрію Борисовичу, закінчив план евакуації під кодовою назвою «Шлях сталевих яєць в Аргентину». Він передбачає неабиякий шлях визволення з лап капіталістів, революціонерів та патріотів, президента та його найближчого оточення. Це вам не в ростов повтікати,- на одному подиху видихнув Подоляк.
Ще одна довга пауза. Мабуть, люди в кабінеті в своїй голові переосмислювали свою роль для президента і розуміли, що вони явно не входять до «найближчого оточення» для евакуації.
— Міша, ну нащо ти про погане. Геть погане. Є ще у когось якісь ідеї?,- запитав Єрмак.
Третя пауза за дві хвилини, це забагато подумав Єрмак.
— Добре. Тоді всі вільні. Йдіть, думайте. Принесіть мені рішення, як ми маємо проскочити між крапельками, — резюмував Єрмак.
Всі вийшли. Єрмак хотів сказати: «А вас, Татаров, я попросив би залишитися», як в улюбленому серіалі дитинства про шпигунів, але передумав. Не було настрою. Та й що було обговорювати, якщо відповідь на всі питання і так читалася на їхніх пісних пиках…
Гірко стало на душі. Так багато зроблено, таку ідеальну та унікальну систему управління державою вибудувано, а тут якась Пенні за пенні зможе все зруйнувати. Але ж це не все. Не тільки зруйнувати, але повісити всіх псів на Рішельє, інших необраних радників та радників радників необраних…
Скажено хотілося вити, падати на коліна та рвати на собі коси, але справжні шпигуни так не роблять. Вони роблять харакірі…
_________________
Всі ці діалоги могли б відбуватися насправді, але вони виникли лише в голові автора, як і відчуття найвеличнішого лідера сучасності, що він закінчив війну…