Якщо ви чекали тут відповіді, то її не знайдете, я насправді не знаю.
Я знаю, як живеться мені в переважно російськомовному місті.
Коли я приїхав до Одеси, я погано говорив російською, бо ніколи її не вивчав і не розмовляв. Вивчив, почав розмовляти, бо усі розмовляли. А коли звертався українською дивувались. З поваги, я переходив на російську, чомусь зворотної поваги ніколи не було(
Пригадую, як у 2010 працював в одній благодійній організації й до бухгалтера сказав щось українською, її перекосило. Попросила звертатися тільки російською, бо ми в Одесі. Я сказав, що Одеса це Україна. Вона випалила » панаєхало». І почала говорити, що вона одеситка в третьому поколінні, а я тут приїхав і намагаюсь змусити її говорити українською. І щоб я забирався з Одеси зі своєю українською. І що обслуговувати мене не буде, якщо говоритиму так і на далі. Керівник організації, який був свідком цієї розмови, лише посміявся з випадку.
Мене вперше дискримінували за мовною ознакою. Вперше, в організації, яка боролась за права людей. Мене навіть за сексуальною орієнтацією ніколи так не дискримінували, як тоді за мовною.
Тоді, 12 років назад, це була моя перша відверта зустріч з ненавистю до українського…
Перша, бо я почав розмовляти виключно російською. Хоча вдома і надалі говорив українською. І оминав в розмовах політичні теми з тими, хто шипів на українське, як чорт на ладан.
Пам’ятаю навий рік 2022, за півтора місяця до повномасштабного вторгнення. На святкуванні у свого брата за столом я звернувся до нього рідною для себе мовою, щось запитав. За столом на кілька секунд стало тихо, наче сталося жахіття, а далі одна з гостей почала п’яний скандал, що вона «корєнная росіянка, мать єйо росіянка , і она ненавидіт етот телячій язик, і откуда я приєхал сюда? Не с бандеровщіни лі?» . Усі почали переводити тему на щось інше, навіть я закляк на хвильку від того, що відбувається. А потім вийшов зі столу, сказавши, що буду говорити так, як я хочу і де хочу. І до біса дивно було, коли господарі МЕНЕ попросили не влаштовувати скандал.
Трясця! Пригадую і болить від цього.
Зараз, коли я повернувся до української в повсякденному житті, стикаюсь з непорозумінням. Когось сіпає, коли звертаюсь. Він кривиться і каже: нє в язике ж причина. Зачем ти перешьол?
А в чому ж тоді? І якщо майже за рік війни потрібно пояснювати, що і в мові теж, то чи потрібно пояснювати?
Хтось з напруженням спостерігає за мною, наче боїться нападу, що я почну їх змушувати говорити теж українською.
А хтось, відверто агресивно ображає: прідумалі себе дибільний язик, український ето діалект рускаґа могучега язика. Меня бесит когда ти на ньом говорішь. Ти что дибіл? Зачем ти отказиваєшься от сваєй культури? Еще скажи, что Христос бил українцем, і вєлікіє укри викопалі Чьорноє море, как пішут в ваших учебніках по історії.
Facepalm. І це говорила людина, яку я добре знаю 20 років. А в компанії, де це відбувається, знову усе переводять в жарт.
Є й ті, хто в свої 23 роки сумує за Совком, розповідає МЕНІ, мені, Карл, як там було добре, і що не українська мова наша рідна, а саме російська. І що винувата не расєя, яка напала, а ми, коли допустили бандерівців і наркоманів до влади, ще в 14 році. А їх, російськомовних, дуже прітєсняют. Забороняють говорити. Трясця!
І на елементарні питання, як вона ставиться до війни, обстрілів, смертей, що відчуває? » Сочувстіє, что братніє народи нє могут найті поніманія. » І далі тиша. Так насрано в голові!
І це відверто злить!
А особливо дивують друзі, з якими я і раніше говорив українською. Вони кажуть, що їх бісить, коли в оточенні починають люди розмовляти по-українськи, які раніше послуговувались російською. Так мені й сказали: «не розумію їх, навіщо переходити на українську?»
І в цьому така меншовартість…
Це все з моєї не великої соціальної взаємодії, бо мої контакти дуже обмежені зараз, але чомусь вони й такі теж.
Є і місця де я продовжую говорити російською, наприклад з клієнтами під час терапії, з тими, кому це важливо, і мені норм. Бо я поважаю їх вибір.
Є й інші, хто і далі говорить зі мною російською, а я з ними українською. І ми чудово спілкуємось, і нема різниці в порозумінні. І вони щиро люблять Україну, чекають перемогу і допомагають ЗСУ.
До чого я все тут пишу? Не знаю, просто наболіло, не можу тримати, гірко. Нікого ні до чого не закликаю і нема висновку, просто рефлексія. Рефлексія про свою провину за прилаштування і про його наслідки, за страх
Треба просто набратися сміливості та робити те, що можу.