Про історію «общєрусского народу»

76
Нещодавно автор виклав своє бачення мови як одного із первнів культурної ідентичності українців. Сьогодні звернімося до історії. Не всієї, не лякайтесь. Лише тієї її частини, яку мусимо неодмінно й правдиво з’ясувати і включити у підручники для школярів і студентів.

Річ у тім, що президент Путін вважає, що українці й росіяни – це один народ, і водночас твердить, що України й українців взагалі ніколи не існувало. Тобто виходить, що знання нашої справжньої історії – це не прерогатива університетських професорів, а нагальна потреба всіх громадян, бо від цього залежить наше політичне, а може, й фізичне виживання.

Найлегший спосіб розвіяти туман у московській і малоросійській головах – це звернутися до першоджерел і праць авторитетних науковців. Для того, щоб підтвердити або спростувати тезу про «колиску трьох східнослов’янських народів» і «общєрусскій народ», необхідно проаналізувати період з часів праслов’янської території через антську державу, східно-слов’янське розселення, Руську землю і до 13 століття, тобто до навали монголів. Адже російські історики й політики апелюють одночасно до двох «вікопомних» процесів – розселення слов’ян на просторі Східної Європи впродовж 5-8 століть і нібито масової міграції населення Руси з Півдня на Північ внаслідок монгольської окупації в 13 столітті. Тобто, мовляв, якщо зазнає краху смілива теорія про залюднення слов’янами Залісся у 5 столітті, то тоді підкидаємо версію про втечу всіх без винятку русинів з Київщини, Переяславщини і Чернігівщини на Московщину після 1240 року. Бо колись же ж ті східні слов’яни мусили або з праслов’янських часів осісти на території сучасної Москви, або пізніше перемішатися, щоб створити отой один народ. Так і хочеться порадити цим фокусникам від історії: ви або хрестик зніміть, або…

Нижче подано цитати з літописів або праць істориків, які мінімально потребують додаткових коментарів:

Праслов’янська єдність

«Повість минулих літ»:

«… сіли слов’яни по Дунаєві, де єсть нині угорська земля і болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми… Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се — ті самі слов’яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов’ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов’яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів пішли одні, що прозвалися полянами, другі ляхи прозвалися лютичами, інші — мазовшанами, ще інші — поморянами».

Про історію общєрусского народу 01

Повість минулих літ

Дунайську гіпотезу зародження слов’янства заперечує Нестору М.Грушевський (тут і далі — Історія України-Руси, Том І, Київ, 1913, з Друкарні Першої Спілки):

«… ми зовсім розминаємось з нашою історичною традицією, представленою автором вступних глав «Повісти временних літ«. Для нього вихідною точкою словянської кольонїзації було середнє й нижнє Подунавє, і словянське розселеннє для нього йшло на північ, північний схід і схід. Традиція ся противить ся всїй суміші наших відомостей про словянську кольонїзацію; се невдала гіпотеза київського книжника».

Пояснюючи далі, чому він так вважає, М.Грушевський принагідно розвінчує і так звану вузьку Прикарпатську теорію зародження всіх слов’ян, натомість даючи таке визначення ґеоґрафічних меж праслов’янської землі, підкріплене й іншими науковцями:

«…на широкій лінії, що йшла з північного заходу на полудневий схід через східно-европейську низину, стрічались границї словянсько-литовської кольонїзації з чужою – фінською… басейн Волги і великих озер був в головнім територією фінською… слїди присутности Фінів бачать в фінськім імени Волги у Птолємея… також імя Урала обясняють з фінського».

«Для прасловянської території маємо простір від Карпатського підгіря до Алаунської (Валдайської) височини, краї верхнього й середнього Днїпра (але території на схід від Днїпра, а також в сусїдстві нїманського басейна – спірні), та краї між Вислою й Нїманом аж до моря».

«…деякі на сходї прасловянську територію протягають в район верхньої Волги й Дону… Одначе від розширення на схід повздержують несловянські хороґрафічні елементи, хоч можливість такого розширення не можна катеґорично заперечити».

«Певнїйшу вказівку на фінську кольонїзацію… дають лїнґвістичні слїди довгої культурної стичности між фінськими мовами середнього Поволжа (Пермяків, Вотяків) і осетинською… вони вказують, що в часи розпросторення Іранцїв в прикаспійських степах Фіни жили на середнім або низшім Поволжу».

Отже, між 5 ст. до н.е., коли венеди (праслов’яни) відділилися від еістів (балтів), і до 5 ст. н.е., коли зафіксовані свідчення про життя антів і склавинів, не помічаємо підтвердженого незаперечними фактами масового розселення слов’янських племен на північний схід від басейну Дніпра. Натомість на тих просторах домінує угро-фінський етнос.

Навсебічне поширення слов’ян

Подаємо цитати М.Грушевського про розпросторення слов’ян (за Геродотом – неврів) з вищеокресленої праслов’янської території, яке розпочалося орієнтовно в 3-4 ст. н.е.:

«…цїла словянська кольонїзація їшла в напрямі на захід, полудневий захід і полудень… правітчизну нашого [українського] народа можемо з найбільшою правдоподібністю вказати в середнїм Поднїпровю, де він міг бути автохтоном».

«Велике словянське розселеннє наступило в звязку з рухом ґерманських народів; на полуднї крім того рішучий вплив на неї мав похід турецько-фінських орд [гунів, болгар, аварів]… на ІІІ вік повинні ми положити початки масового словянського походу на захід… На сходї ся захїдня словянська кольонїзація опирала ся о західнї Карпати, на заходї поодинокі словянські кольонїї заглублялись в Турінґію, Франконїю, Баварію. На полуднї – на середнїм Дунаю, осади західно-словянської кольонїзації сходили ся з полуднево-словянськими».

«На полуднї Венеди Певтінґерової мапи становлять найдавнїйшу історичну вказівку про словянську міґрацію на полудневий захід попід північним згірєм Карпатів… Ся кольонїзація виходила не з західнїх осад — прикарпатських, а з антських, значить полуднево-східнїх (українських)».

Про історію общєрусского народу 02

Михайло Грушевський

Заселення слов’янами Балкан припадає орієнтовно на 5-6 ст.

За свідченням візантійського історика Йордана:

«Численний нарід венетський… сидить на північних згірях Карпатів, від верхівя Висли, на незмірних просторах, поділяючись на Словян і Антів; Словяни сидять по Дунаю… до Днїстра і на північ до Висли, Анти-ж понад луком Чорного моря від Днїстра до Днїпра».

М.Грушевський додає:

«В 1-ій половині VI віку… Рух українських племен на полудень виявив ся в кольонїзації Антами чорноморських степів, між Днїпром та Доном, констатованій Прокопієм, а на нижнїм Днїпрі посвідченій Йорданом. Се перша кольонізація українська».

За сучасним українським істориком О.Палієм, Антський союз племен (4-7 ст. н.е.) охоплював майже всю територію нинішньої України. Анти мали своїх князів, воювали з готами, гунами й аварами, ходили в походи на Візантію. До антського часу належить самобутня Черняхівська культура. Цей історик аргументовано доводить, що український етнос є продуктом взаємодії слов’янської (антської) та індо-іранської (скіфсько-сарматської) груп населення. Причому відбувся саме процес слов’янізації сарматів, а не навпаки, оскільки слов’яни як молодша раса мали меншу кількість діялектів і більш тривку спільну мову, якою вони й поглинули лінгвістично менш гомогенних індо-іранців. Цей приклад вкотре доводить унікальну роль саме мови, а не просто кревного родичання, у творенні етносів.

Східні слов’яни

Станом на початок 7 ст. не маємо достовірних історичних даних про просування праслов’ян у північно-східному напрямі, у край угро-фінських племен.

Давши спокій західним і південним слов’янам, обернімо погляди на слов’ян східних. У «Повісті минулих літ» читаємо:

«А по сих братах [Кий, Щек і Хорив] почав рід їхній держати княжіння в полян. А в деревлян було княжіння своє, а дреговичі мали своє, а словени — своє в Новгороді, а другі сиділи на ріці Полоті, котрі й називаються полочанами. Од сих же полочан на схід є і кривичі, що сидять у верхів’ї Волги, і в верхів’ї Двіни, і в верхів’ї Дніпра; їхній же й город є — Смоленськ, бо туди сидять кривичі. Також сіверяни сидять на схід од них. На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері — меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А по Оці-ріці, де впадає вона у Волгу, сидить окремий народ — мурома. І черемиси окремий народ, і мордва окремий народ. Бо се тільки слов’янський народ на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, — бо сидять вони по ріці Бугу, — а потім же волиняни. А се — інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб. Ці мають свою мову, походять від коліна Яфетового, бо живуть у північних краях».

Трохи далі у «Повісті» надибуємо таку цитату:

«Поляни, що жили особно, як ото ми сказали, були з роду слов’янського і назвалися полянами, а деревляни теж пішли від слов’ян і назвалися древлянами. Радимичі ж і вятичі походять од ляхів. Бо було в ляхів два брати — один Радим, а другий Вятко. І, прийшовши, сіли вони: Радим на ріці Сожу, од якого й прозвалися радимичі, а Вятко сів своїм родом по Оці; од нього прозвалися вятичі».

Останній пасаж є найважливішим для нашої етно-генеалогічної розвідки. Зі словенами, кривичами і радимичами – все більш-менш ясно; це – предки білорусів і поляків, які на той час простягалися і до Новгорода, Пскова й Смоленська. Московити пізніше постійно й завзято воювали з цими нині російськими містами, а новгородців так взагалі вирізали дощенту. Тому важко вести родовід сучасних росіян від цих східнослов’янських племен. Інша річ – таємничі в’ятичі. М.Грушевський про них згадує як про наслідок нібито зворотної міграції слов’ян з Вісли на схід, але цього разу аж у верхів’я Волги.

Історик стверджує:

«Ся звістка про західно-словянський острів на лївім боцї Днїпра не знаходить собі потвердження нї в яких иньших фактах (лінґвістичних, етноґрафічних), і трудно приймати її серіозно».

Базується вона виключно на літописних даних, зокрема з Новгородського літопису і «Повісти минулих літ». Запам’ятаймо цей важливий момент – немає інших доказів, крім літописних.

Так само, оповідаючи про розселення східних слов’ян, М.Грушевський наголошує:

«З великою словянською міґрацією східно-словянські племена, що увійшли в склад нашого [українського] народу, опанували майже всю теперішню етноґрафічну територію… Є вправдї теорія, немовби східня частина сеї кольонїзації належала до великоросийської ґрупи… зазначу, що ся теорія не має за собою нїяких реальних доказів».

Аж ось, суперечачи сам собі, через кількадесят сторінок М.Грушевський пише:

«З території Кривичів і новгородських Словен словянська кольонїзація йшла неустанно в басейн Волги, в землї фінських народів: Веси, Мері та Муроми: тут кривицька кольонїзація стрічалась з вятицькою. Вже в Х в., ся східня кольонїзація була досить значною, бо з кінцем його чи з початком ХІ засновують ся руські князївства в центрах сїєї кольонїзації – Ростові та Муромі. Вона була початком сформовання наймолодшого, але й найчисленнїйшого з словянських народів – великоросийського. Він витворив ся на фінськім ґрунтї сїєю новгородсько-кривицькою та кривицько-вятицькою кольонїзацією; асимілюючи фінську людність і модифікуючись під її впливом, ся кольонїзація одначе заховала в нїм вповнї словянський національний тип».

Дивовижні метаморфози в голові шанованого українського історика стають зрозумілішими, якщо звернути увагу, що останній висновок він формує виключно з посиланням на Нестора-літописця і на когорту російських імперських істориків – М.Барсов, Д.Корсаков, І.Смірнов, О.Спіцин, О.Шахматов. Особливо цікавим є посилання на фразу Шахматова: «Вятичи еже есть Рязанци» як «поясненнє цїлого ряда пізнїйших лїтописних компіляцій.»

Гіпотеза про домінування в’ятичів у фінській землі має принаймні декілька серйозних ґанджів: по-перше, сам Нестор перелічує з дюжину угро-фінських племен. Важко уявити собі, що одне плем’я в’ятичів, та ще й не все, а лише та частина їх, що «з братом Вятком» чомусь вирішила повернутися з території нинішньої Польщі, могла асимілювати таку велику масу чужородців. По-друге, переважна більшість орографічних елементів (топонімів, гідронімів) в районі їхнього розселення досі зберігає фінські назви, включно зі словом «москва» (означає «гнила вода», вказуючи на болотистість тамошньої місцевості); по-третє, ще до кінця 19 ст. селяни в селах центральної Росії розмовляли своїми угро-фінських діялектах. Найімовірніше, якщо в’ятичі і приходили коли-небудь у ці землі, то вони були асимільовані місцевими племенами, а не навпаки.

Русь

Під час визначення ступеня споріднености між українцями й росіянами певну роль відіграє й питання географічних меж Руської держави. Ієзуїтський підхід московитів полягає в тому, щоб якщо не етнічно, то бодай політико-державно й територіально-адміністративно витворити з нас один народ.

Повернімося до О.Палія:

«У вітчизняних літописах послідовно стверджується, що Руссю є виключно територія сучасної Центральної й Північної, а з кінця 12 ст. – й Західної України. Жодні інші землі, ані Суздаль, ані Новгород, ані Смоленськ тощо Руссю не вважалися. Ніде в літописі не згадано ані «Суздальської Русі«, ані «Заліської Русі«, ані «Московської Русі« — усе це пізні вигадки імперських ідеологів. Русь завжди була лише одна – Київщина, Переяславщина й Чернігівщина, а з кінця 12 ст. – ще й землі Західної України».

На підтвердження цього О.Палій цитує численні витяги з літописів:

«І Святослав, заплакавши, послав до Юрія в Суздаль і сказав: Брата мені Всеволода Бог узяв, а Ігоря Ізяслав схопив. Підино в Руську землю, до Києва».

Коли Святослав обступив місто Неринськ (у Рязанському князівстві):

«У той же час прибігли до Святослава із Русі отроки».

Про обмін дарами між київським і смоленським князями:

«Ізяслав дав дари Ростиславу, котрі од Руської землі… а Ростислав дав дари Ізяславу, котрі од верхніх земель і од варягів».

З повідомлення про похід Юрія Довгорукого на Київ 1154 р.:

«У тім же році рушив Юрій з ростовцями, і з суздальцями, і з усіма дітьми в Русь».

(Цікавий принагідний нюанс: нібито засновник Москви в 1147 р. Юрій Долгорукий ні словом не згадує це місто чи його мешканців. Після завоювання монголів на основі їхніх регулярних переписів населення на підкорених територіях можна вирахувати заснування Москви не раніше 1270 року).

Про історію общєрусского народу 03

«Засновник» Москви Юрій Долгорукий

З повідомлення володимирських (на Клязьмі) бояр про вбивство Андрія Боголюбського:

«Князь наш убитий, а дітей у нього немає, синок його в Новгороді, а брати його в Русі».

Повідомлення літопису від 1223 р. про допомогу з Ростова українським боярам у боротьбі проти монголів:

«…ростовський полк не встиг до них у Русь».

Наголос Нестора, а за ним і М.Грушевського на тому, що Руссю звалися північні й північно-східні землі, заперечується вищенаведеними даними. Літописця можна зрозуміти: він творив у часи Рюриковичів, які дійсно правили у всіх підпорядкованих князівствах, і до певної міри залежав від їхньої милости. Щоб зробити їм приємне, Нестор вигадав історію про скандинавське походження назви «Русь». Як слушно зазначає О.Палій, про русів писали той же Ґотський Йордан ще у 6 ст., візантійські та арабські джерела 8-9 ст. Ім’я це, ймовірно, було запозичене у сарматського племені «роксоланів».

Русь як держава династії Рюриковичів, звісно, ширила свою владу на всі підкорені землі, в т.ч. й ті північно-східні території, що нині називають себе «ісконно русскімі». Але, по-перше, чим далі від Києва, тим слабшими були ці зв’язки та політичний і культурний вплив руської метрополії на угро-фінські колонії. По-друге, переміщення й часті зміни тронів членами династії аж ніяк не означали переміщення всього люду і зміни етнічного складу територій. В Русі князі ходили за народом, а не навпаки.

Показовим у цьому плані був і похід на Київ Андрія Боголюбського 1169 р., коли він не просто спалив місто (це було звичним у князівських міжусобицях), але, головне, знищив або сплюндрував усі християнські храми та інші давньоруські святині. Нечуваний вчинок для «побожного великороса». Насправді, хоча й син Юрія Долгорукого, Андрій мав за матір половчанку, а проведене серед угро-фінів все життя його не залишило в його серці особливих сантиментів до київської спадщини. Якби на Оці того часу вже цвіла слов’янська цивілізація в’ятичів, поведінка цього Іконокрада була б, мабуть, дещо іншою.

Про історію общєрусского народу 04

Війська Андрія Боголюбського руйнують Київ, ілюстрація

Орда

Нам залишилося розглянути період після монгольської навали на Русь і Залісся, аби зрозуміти, куди поділося слов’янське населення Подніпров’я. І ми зовсім не здивуємося, коли дізнаємося, що нікуди воно й не поділося.

Мусимо зауважити, що звістки про суцільне спустошення руських земель монголами знаходимо переважно в літописах – Іпатіївському зводі (невід’ємною частиною якого є Галицько-Волинський літопис) та Суздальському літописі (як частині Лаврентіївського літопису). Обидва документи були «знайдені» у 18 ст. на території вже Російської імперії і нині зберігаються в бібліотеках Санкт-Петербурга.

Причому картина плюндрування етнічних українських територій у них подається так: загарбники «учиниша землю пусту всю», яка «тільки по столїтях почала відживати»; тоді як у землях Залісся за короткий час «нове житє цьвіло на руїнах».

Версії про знелюднення Руси дотримувалися польські та російські імперські історики. За М.Грушевським (тут і далі – Історія України-Руси, Том ІІІ, Львів 1905, з Друкарнї Наукового Товариства імени Шевченка):

«Ся теорія про відреставрованнє Руси Поляками стала locus communis від середини ХІХ ст., коли в польській історіоґрафії й письменстві почали класти натиск на польську культурну місію». Мовляв, поляки «залюднили пусті простори України польським селянством й стали не тільки володарями, а й твірцями нової України». Московські ж історики ХІХ ст. доводять, що «давне Подніпровє було залюднене Великоросиянами, отже староруська держава, її суспільно-політичний уклад і культура були витвором Великоруського народа; що сї днїпрові Великороси по татарськім погромі виеміґрували в поволзькі краї, зміцнивши там давнїйшу великоросийську кольонїзацію, а поднїпрянські землї пізнїйше кольонїзували Українцї, прийшовши з Волини й Галичини».

Цю фальшиву теорію Поґодіна – Соболєвського про великоросів-полян-древлян-сіверян наголову розбили Антонович, Дашкевич, Житецький, Яґіч, Колесса. Зрештою, навіть Шахматов змушений був від неї відмовитися, натомість вчепившись у гіпотезу про в’ятичів.

Важливі свідчення про постмонгольську Русь залишили по собі францисканські монахи — італієць Джованні да Пляно Карпіні (леґат Папи Римського) і фламандець Вілем де Рубрук (посланець Людовика Французького), які двічі проходили через Руську землю у 1240-х та 1250-х роках.

Зокрема, де Рубрук фіксує тодішні кордони руських земель таким чином:

«На Північ від цієї области [Перекопу] лежить Русь, що має всюди ліси; вона тягнеться від Польщі та Угорщини до Танаїду [Дону]».

Він відвідує й угро-фінські племена на північному сході, описуючи їх як доконечно відмінні етноси й називаючи їхню країну «Моксель».

В іншому місці посол французького короля пише:

«На півночі цієї области [Криму] є багато великих озер, на берегах яких соляні поклади… із цих солончаків Батий і Сартак мають великі прибутки, тому що зі всієї Русі їздять туди по сіль».

Послухаємо Пляно Карпіні:

«Свідками є всі громадяни Києва, які дали нам провідників і коней до першої застави Татар… Крім того, свідками є Бреславські купці, які їхали з нами до Києва… а також багато інших купців… із Польщі, із Австрії, що прибули до Києва після нашого від’їзду до Татар. Слугують свідками й купці з Константинополя, що приїхали в Русь через землю Татар і котрі перебували в Києві, коли ми повернулись із землі Татар».

Тобто «мертвий» після монгольського спустошення Київ (за версією московських джерел) масово їздить по сіль у Крим і торгує з усією Європою.

Про історію общєрусского народу 05

Мапа мандрівки Пляно Карпіні

Перший ректор Київського університету професор М.Максимович у першій половині XIX століття писав:

«В поруйнованому Києві був поруйнований Печерський монастир: проте усі 80 років Татарщини продовжувався неперервний ряд семи ігуменів Печерських… При усій волі Татарській над Руссю, не маємо права говорити про обезлюднення землі Київської».

О.Палій також згадує слова Пляно Карпіні про те, що у 1245 році в Києві був тисяцький, інші знатні люди й єпископи, а також численні купці з Венеції, Ґенуї, Пізи.

Князь Данило Галицький розпоряджався Київською метрополією, на яку в 1243 році посадив печатника Курила, котрий залишався на її чолі до 1281 року.

Загалом, про масове переселення слов’ян з середини 13 ст. з Руси в Залісся немає жодних достовірних фактів. Для подібної міграції немає жодних підстав ще з таких причин:

— Як вже зазначалося вище, періодичні переміщення князів, частини бояр, священників чи дружинників між містами Руси та підкореними нею територіями не означає переміщення всього народу.

— Руська земля відзначалася великою родючістю; переселятися з неї у лісові хащі й болота північного сходу без примусу не було жодного сенсу.

— За довгу історію свого існування давні українці неодноразово переживали масові набіги кочових орд; звичною тактикою для них було переховуватися в лісах Полісся, ярах лісостепу чи горах Карпат. Орди ніколи не затримувалися надовго, і, за деяких час, русичі поверталися до своїх домівок.

— Монголи винищували переважно великі фортеці, але не ганялися за людьми по сільській місцевості; вони мали плани збирати данину і не були зацікавлені у масовому винищенні населення.

— Русини інколи більше потерпали від сваволі власних князів, ніж від монгольських баскаків.

— За кілька років до захоплення Руси монголи вже захопили Суздаль, Ростов і Владімір; який сенс було русинам тікати в ті краї, де теж панували монголи? Насправді певна частина мешканців Руси могла переселитися у Галичину і на Волинь, де загарбників було менше. Тому ми й говоримо про Галицько-Волинське князівство як спадкоємця Руси.

— Влада ханів на території Руси протрималася лише одне століття, вже з другої половини 14 ст. русини спільно з білорусами й литовцями звільнили від монголів майже всю територію Руси. Натомість Москва платила данину Орді, а потім Кримському ханству до початку 18 ст.

Варто подати й вельми цікавий факт з власне російських джерел, до котрого привертає увагу український історик В.Білінський. В середині 19 століття видатні російські науковці — академік О.Уваров та археолог А.Богданов провели розкопки майже 8000 курганів у серці Центральної Росії довкола Москви. Поховання датовані 8-16 ст. Дослідники не знайшли жодних слов’янських останків, виключно угро-фінські! … (Прим. авт. – у східних слов’ян, які прийняли християнство вже у 9-10 віці, не було традиції спалювати небіжчиків, тому гіпотетичні поховання повинні були зберегтися). Це дало підстави тому ж В.Білінському стверджувати, що сучасні росіяни не є слов’янами, а їхня, безперечно, слов’янська російська мова була створена у 18 ст. і накинута угро-фінському і тюркському етносам.

Наостанок повернімося до давньоруських літописів. Як вже, мабуть, стало зрозумілим, їхні оригінали майже не збереглися; ті ж, що нібито збереглися або їхні копії й переписи зненацька масово з’явилися у 18 ст. у дворі Катерини ІІ і з того часу зберігаються на території Росії. Офіційна Москва ніколи не дозволяла робити незалежний аналіз текстів, матеріялу (пергамент, папір) і чорнила із цих «документів». Їхній появі передували експедиції за дорученням імператорів у різні куточки України-Руси для виїмки усіх історичних свідчень, літописів, манускриптів, підручників, церковних книг, археологічних та культурних артефактів, а також діяльність протягом 1783-1792 р.р. уповноваженої Катериною Другою «Комісії для складання записок про давню історію, переважно Росії» під керівництвом графа П.Шувалова. У новому світлі постає прозорлива фраза М.Грушевського про «літописні компіляції» російських укладачів…

Про історію общєрусского народу 06

Літопис

Основним завданням московських науковців завжди було вигадати переконливу теорію про те, як із угро-фінських і тюркських народів утворився слов’янський великоросійський етнос. Мовляв, великороси в Москві у 18 ст. вже були, значить вони мусили туди колись якось потрапити. Такий підхід нагадує популярний в СРСР злам західних технологій шляхом крадіжки й наступного аналізу нутрощів оригіналу (reverse engineering). Тільки цього разу крадуть історичну ідентичність…

Підсумок

Підсумовуючи історичний екскурс, що маємо в сухому залишку?

Українська нація як продукт антсько-сарматської унії з домінуванням слов’янської компоненти веде свій родовід приблизно від 5 століття нашої ери і є прямою і єдиною спадкоємицею Руси, а також Волинсько-Галицького князівства, Великого Литовського князівства, Козацької Республіки, УНР і сучасної незалежної України.

Російська нація «була народжена» в 1721 році указом Петра І про перейменування Московського царства в Російську імперію. Її угро-фінські і тюркські предки, з незначним доважком в’ятичів, і досі мешкають на великому просторі між Карельським півостровом, Уралом та Каспієм, а особливо у верхів’ях басейнів Волги й Дону. Починаючи з 12 ст., вона є прямою спадкоємицею Ростово-Суздальської землі, Володимиро-Суздальського князівства, а також Московського князівства і Московського царства як улусу Золотої орди і Кримського ханства, Російської імперії, СРСР та сучасної Російської Федерації.

Один народ, так?

Олександр АлександровичНадзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Сербія

Поделиться:
Загрузка...