Біль, гнів, відчай, та боротьба.
Не думала, що на 575-му дні великої геноцидної війни росії проти України, української державності, суверенітету, проти українського народу, української мови та культури мені знову доведеться писати цей пост про «хороших русскіх». Знову.
Мені блювати хочеться від них, а не писати про них. Мені забути хочеться про всіх них, а не писати про них. Мені нас*рати на всіх них хочеться, а не писати про них. Але я знов пишу. Мені доводиться писати про них.
Тому що один відстоює пісні Цоя в публічних українських місцях, другий — співає про Пугачьову Аллу, а третій збирається сідати за одін стіл з русской пісатєльніцей.
Найнебезпечніше в цьому те, що всі ці вищезгадані люди — з різних інтелектуальних кіл, так би мовити, з різними аудиторіями і прихильниками, але всі вони мають дуже важливу спільну рису: соціальний капітал. Вони мають велику кількість підписників, читачів, слухачів, послідовників тощо. Вони мають голос і авторитет. Вони мають майданчики та можливості висловлюватися й доносити свою думку, своє слово, свій месседж до дуже різних українців.
І от, маючи такі можливості, вони… продовжують затягувати росіян, російських діячів, російську мову до українського інформаційного простору, до української культури, до українського дискурсу, до українського життя. Свідомо чи не свідомо (частіше, звісно, свідомо) — але вони це роблять і не збираються зупинятися. Більше того: чим далі вони від фронту, тим активніше вони це роблять, маніпулюючи реальними жахами війни, які наразі відбуваються там, де інші українці проливають кров за те, щоб позбутися всіх тих, кого до нас тягнуть перші.
Тому мені знову доводиться писати про це. Доводиться пригадувати, наприклад, про Аллу Пугачьову, яка рік тому написала про «іх парнєй, коториє гібнут», щось там десь тявкнула про «нєт войнє», поїхала з росії (хоча спокійно потім туди їздила і люб’язно спілкувалася із Пєсковим, наприклад), і величезна кількість українчиків кинулася дякувати і кланятися Аллі. «Вона скрєпа! Вона вплине на росіян! Вони будуть протестувати проти режиму!» — кричали наївні українські фанати Пугачьової, коли я писала, що нічого такого не буде і вона нічого не змінить.
І я, звісно, мала рацію. Де там їхня скрєпа? Шо там вона? Сказала хоч слово про геноцид, який росія влаштовує в Україні? Закликала когось вийти на протести, може, сама очолила протести? А, ні, вона ж очолила похорони Юдашкіна, де Пєсков їй розказував, як її не вистачає фашистській росії. Вона навіть йому в рожу не плюнула, скрєпа, бл*ять, совкодрочерська.
А шо там огидний русскій пісатєль Биков, з яким так любить вздрочнути на совок наш мальчік з псіхологієй совєтского школьніка, який все ніяк не дочекається на свій 34-й боєвой виход? Шо там Биков, через правду про якого мене принижували й знецінювали деякі українці в перші місяці повномасштабної війни? Назвав геноцидом війну росії проти України? Може, назвав геноцидом Голодомор, як це роблять одна за одною всі цивілизовані країни світу? Може, визнав те, що він, як і всі інші його колеги «русскіє інтєллєктуали» облажалися, не впорались, не розгледіли становлення фашизму в своїй країні, а подекуди й були його бенефіціарами?
Ні, вони не визнають цього. Максимум, на що вони здатні — це «нєт войнє», «путінская россія» і «ну а вот украінскій националізм…» Український націоналізм їм спокою не дає, а не російський шовінізм, імперіялізм, нацизм і фашизм!
І «как же раньше хорошо жилі-дружилі», «хороший же бил союз, Льош». Ху*йовий бил союз, Дім, Алл, Льош та інші потвори! Окупація України була вашим «союзом». Голодомор, лінгвоцид, елітоцид, геноцид, брехня, омана, кайдани, катівні, розстріли, масові вбивства, смерть, кров і війна — ось що для України ваш довбаний «союз».
«Хто ви? Ідітє нах*уй, ми вас нє знаєм!» (є така чудова пісня Kozak System) — ось що хочеться повторювати їм та в їхній бік до кінця свого життя і передати це наступним українським поколінням.
Але ж ніт, багато українчиків і досі хочуть їм підспівувати, підгавкувати, підлизувати, заглядати в рота та в інші місця. А різні свідєтєлі арєстовіча чудово відчувають ці настрої та підживлюють їх, надають їм нового дихання.
«Как будто, єслі ми пєрєстанєм слушать російскую музику, война закончітся» — говорять різні блогерки мільйонниці, яких люблять нагороджувати орденами в Офісі Президента.
«Говоріть на русском — ето наша свобода слова, воєнние в окопах тоже говорят на русском!» — продовжують цинічно й огидно маніпулювати різні порожньоголові істоти, видихаючи дим кальяну та запиваючи апєролєм — дуже далеко від окопів.
А мені знову доводиться писати про це. Блювати, плюватись, жерти лайно, стікати потом, жовчю і кров’ю — і писати.
І доведеться писати, напевно, вже до кінця життя, усвідомлюючи, що для мене ця війна вже ніколи не закінчиться.