Потяг під назвою «Україна» вже не просто мчить до прірви — він у вільному падінні. І за пультом не сліпі та не дурні. Там люди, яким байдуже. Їхнє завдання — не врятувати країну, а встигнути винести з неї все можливе, поки вона ще існує.
Четвертий рік повномасштабної війни. Кров, смерть, руїни. Сотні тисяч загиблих. Мільйони біженців. Знищена демографія, яку, за оцінками експертів, уже неможливо відновити. Україна стрімко втрачає не лише території — вона втрачає народ як такий. Молодь виїжджає, народжуваність падає, майбутнє стирається.
Але влада живе в паралельній реальності.
На фронті — катастрофа. Щодня гинуть сотні військових. Щодня ми втрачаємо позиції, населені пункти, стратегічні рубежі. Як би не заливали вуха пропагандою з екранів «зомбомарафону», правда проста і страшна: Україна війну програє. Не тому, що немає героїв. А тому, що державою керують некомпетентні, корумповані й цинічні люди.
росія воює системно. Вона вчиться, адаптується, впроваджує нові технології, застосовує сучасну зброю, змінює тактику. Її армією керують військові професіонали. А Україною — політичні авантюристи, блогери й діджитал-маркетологи.
І на цьому тлі Зеленський знову міняє міністра оборони. Не для посилення армії. Не для порятунку фронту. А для остаточного добивання системи.
Міністром оборони може стати людина, яка не має жодного стосунку до війська. Нуль. Абсолютний. Жодного дня служби, жодного управлінського досвіду в обороні, жодного розуміння війни. Єдиний «бекграунд» — реклама, соцмережі та виборчі кампанії.
Михайло Федоров. Політичний маркетолог, який починав із таргетованої реклами для політиків. Балотувався від маргінальної партії. Потім — діджитал-обслуга кампанії Зеленського. Далі — мандат, міністерство, піар. У розслідуваннях журналістів його ім’я фігурує у зв’язку з неофіційними, ймовірно тіньовими коштами на виборах. І ось тепер ця людина керуватиме обороною країни, що воює за виживання.
Це не помилка. Це не випадковість. Це свідомий вибір.
Це або тотальний кадровий колапс, або система, де посади роздають «своїм» — без компетенцій, без відповідальності, без совісті. Армія для них — не святиня, а ще одна годівниця й інструмент політичного контролю.
Попередній міністр оборони, Шмигаль, якого журналісти пов’язують із багатомільйонними корупційними схемами і який ледве встиг прогріти крісло, — не покараний, не відсторонений, не розслідуваний. Його просто «пересувають» на іншу посаду. Бо в цій системі не звільняють за провали. Тут тримають «своїх» до кінця.
Усе це остаточно знімає ілюзії. Ця влада не воює за Україну. Вона воює за контроль над бюджетами, потоками і посадами. Вона не рятує державу — вона імітує управління, поки країна стікає кров’ю, а ворог просувається вперед.
І поки на фронті гинуть солдати, у Києві міняють таблички на дверях кабінетів, записують чергові відосики й роблять вигляд, що «все під контролем».
Ні. Не під контролем.
Країну свідомо ведуть до краху.
А потяг усе ще летить. Без шансів на зупинку