Пошук національної ідеї незалежної України

113
16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Проголошувалося верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх стосунках

Територія України в існуючих кордонах проголошувалася недоторканою. І, що важливо для формування української національної ідеї, проголошувався намір держави забезпечувати національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості та традицій, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя.  24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, а 1 грудня того ж таки року відбувся Всеукраїнський референдум. 90,32% громадян, що брали участь в референдумі, висловилися за незалежність України.

Леонід Кравчук “між крапельками”

Перший президент України Леонід Кравчук проголошення незалежності називав однією з найяскравіших подій в житті, адже в те, що 90 відсотків українців проголосують за незалежність повірити не міг ніхто.  “І коли мені сказали: 90 відсотків  ̶  у мене були сльози. Я настільки схилився перед мудрістю народу  ̶ важко навіть уявити. Народ, який пережив такі страхіття, такі тортури, такі знущання, голодомори війни, піднявся за короткий час до такої висоти державотворення і свободи, що в один день все вилилося у могутній сплеск”,— писав Кравчук у своїх мемуарах.

Кравчук не був прихильником радикальних рішень і різких рухів. Він часто говорив про демократію і хотів увійти у світову історію миротворцем. Перший президент пишається, що незалежність Україна отримала без крові. Але така політика балансування першого і наступних президентів лише відтягувала конфлікт у часі. Дуже влучно, як зовнішню так і внутрішню політику президента описує український політичний анекдот, героєм якого став Леонід Кравчук. Коли першому президенту пропонують парасолю, щоб вийти під дощ, він відповідає: “Нічого, я якось між крапельками”. Коли Кравчука називали націоналістом він не розумів, чому якщо росіянин любить свою країну він патріот, а якщо українець любить свою країну — він націоналіст. Однозначним залишилося для  Леоніда Кравчука і питання мови: “Я завжди наголошував на цьому, кожен народ, нація мають право пишатись — і його треба поважати. Якщо ми живемо разом з росіянами, маємо поважати їх культуру… Але ж адекватно й вони мають поважати нас!… 12 мільйонів росіян мають знати дві мови. Знати! Українську і російську! Але державна мова одна!.. Коли б “наші росіяни” сказали своїм дітям: “Навчайтеся української мови”, і вони оволоділи двома мовами, як я володію двома, то загалом питання було б зняте з порядку денного! ”, — писав Кравчук у щоденнику.

Перші роки суверенності України характеризувалися культурним піднесенням, поверненням української мови у школи, і разом з тим, безкінечними протестами через постійне погіршення рівня життя. У 1993 році рівень інфляції в Україні становив 10 200% і, за оцінкою Світового банку, був найвищим у світі. На думку Кокотюхи,  саме в цей момент остаточно виявилася слабкість економічних аргументів,  які до того часу являли собою були фундамент політичної незалежності.  Але коли замість обіцяного благополуччя жителі України одержали погіршення свого матеріального становища, 52% з них, за даними соціологічного опитування, після першого року самостійності уже тужили за СРСР. Питання формування нової національної ідеї відійшло на далекий другий план. Україна отримала таку бажану незалежність, а що далі? Далі стояло виключно питання виживання. Лише через 20 років після свого президентства Кравчук визнає, що весь час Україна борсалася у політичних суперечках і годувала чужу національну ідею: “не торжествує в рідній країні її національна ідея, значить торжествує інша, не твого, “українського народу”. Небезпека в тому, що вона може бути навіть привабливою. Не годують власну ідею — тире годують чужу, привнесену”. Кравчук очолював країну найкоротший термін серед українських президентів.

Леонід Кучма: “національна ідея не спрацювала”

Найбільший в історії України шахтарський страйк 1993 року призвів до дочасних виборів президента. Перемогу  у другому турі здобув Леонід Кучма. Про свого опонента Кравчук писав, що Леонід Кучма виріс і формувався як командир-управлінець, для якого принципи і закономірності управління існують лише тоді, коли вони йому не заважають командувати.

У своїй книзі “Україна — не Росія”,  Леонід Кучма робить спробу аналізувати історію України та її радянське минуле і робить висновок, що в російській імперській системі місця для українців не було: “Але тим з них, хто наполягав, що українці — окремий народ, підкреслював свою самобутність, доводилось вислуховувати звинувачення у відступництві та “мазепинстві” — вважалось, що це страшенно образливе прізвисько. Аж до 1905 року повноцінне й відкрите українське культурне життя поза рамок етнографії було неможливе. Та й після цього визнання українців лишалося половинчатим”. Згадує Кучма і прагнення Радянської влади русифікувати українців і присвоїти собі надбання української культури. Але висновок у Кучми дуже оптимістичний: “Чи схиляюсь я до того, аби звинувачувати у нещастях України Росію — як країну і як націю? Ні. Тому що взагалі не вважаю правильним ображатися на історію за те, що вона пішла так, а не інакше. Якщо ж згадувати минуле, то давно вже немає ані тієї Росії, ані тієї України, упокоїлися у могилах і праві й винуваті, немає більше ані царів, ані генсеків. Якими б великими не були страждання, що випали на нашу долю у XX столітті, все ж головним його підсумком для України стало здобуття незалежності, і цю незалежність вона здобула при сприянні Росії та її першого президента, від якого у найважливіший момент багато залежало.” Також Кучма робить спробу відповісти на одне із головних питань національної ідеї: “Хто ми такі?”. Але рамки української ідентичності тут обмежується простим відмежуванням українців від росіян: “Одну з найважливіших складових української ідентичності саме й містить формула “Україна — не Росія””.

Зауважу, що такі міркування голови держави, були дещо примітивним, враховуючи весь історичний шлях українського суспільства. Саме з цього відокремлення починалося становлення української нації та її ідеї. Втім радянський період залишив свій відбиток, адже Кучмі складно навіть поставити цю межу — між Україною та Росією: “Частина нашого національного спадку створена на російській мові, і це, зрозуміло, кидає виклик нашим національним почуттям. Зрозуміло, ми не можемо відректися від оповідань та щоденників Тараса Шевченка, від безлічі праць наших видатних істориків, етнографів, письменників, публіцистів, політиків, мислителей. Втім, постає питання: де і як провести межу? І ще більш складне питання: за якими критеріями визначити ту галузь культури, яка являє собою, образно кажучи, кондомініум, тобто знаходиться у спільному російсько-українському володінні?”  Провести цю межу означає для другого президента України — відкрити “страшний ящик Пандори”. Інша теза  Кучми з погляду сучасності ставить під питання цивілізованість нашого східного сусіда: ”Цивілізовані країни зрозуміли, що у них лише один вихід: надалі поводитись пристойно, боротися за додержання прав людини вдома і у світі, розвивати відкрите суспільство, навіть не намагаючись змінити те, що вже змінити не можна — минуле”. Книга “Україна — не Росія” була написана для російського читача — в першому варіанті російською мовою та видана в Москві. Складається враження, що  Кучма, в першу чергу, хоче довести росіянам, що Україна — не Росія. Ми і так про це знали.

Політика Леоніда Кучми, як і його попередника, була багатовекторною. Це дозволило певний час балансувати між Заходом та Росією, зокрема, вирішити “кримське питання” в критичний момент на користь України. Але у  вересні 2000 р. за загадкових обставин зник відомий журналіст Георгій Гонгадзе. Оприлюднення інформації про можливу причетність президента до цього злочину призвело до початку масових акцій, котрі вимагали відставки  очільника країни.  Сам Кучма вже після свого президентства іронічно зазначав: “Я хочу подивитися на Україну без Кучми разом з вами”.

У своїй промові на урочистому засіданні з нагоди п’ятої річниці Незалежності України Кучма озвучив дуже відому фразу: “В Україні національна ідея — не спрацювала”. Доктор політичних наук Ірина  Кресіна називає цю тезу злочинною: “Кучма опікувався не національними інтересами й цінностями, а переобранням на себе дедалі більших управлінських повноважень, що призвело до зрощення влади і бізнесу, виникнення олігархії. Національні пріоритети почали відсуватися на другий план. У суспільстві почалася дискусія щодо змісту національної ідеї, метою якої була її фактична дискредитація”. Ця дискусія — чи можна національну ідею замінити економічними благами, триває і досі. Думки розділилися. Частина вважає, що об’єднати країну можна лише навколо економічно могутньої держави, яка може захистити своїх громадян. Тобто ототожнюють національну ідею з ідеєю економічного розвитку країни. Саме до такого ототожнення вдалися еліти за президентства Кравчука та Кучми. Втім матеріальна ідея не може бути довготривалою. Зокрема, дослідник української національної ідеї Роман Коршук вважає, що економічна складова лише тоді стає ефективною частиною загальнонаціональної ідеї, коли набуває ідеологічного забарвлення.

Віктор Ющенко та історична пам’ять

Після 10 років перехідного періоду Україна опинилася на роздоріжжі між демократією та авторитаризмом. За підсумками другого туру президентських виборів 2004 р., незалежні екзит-поли показували, що Ющенко лідирує 53% голосів виборців проти  44%  у Януковича. Втім офіційні результати оголошували, що  Янукович переміг з 49,5% проти 46,9% голосів у Віктора Ющенка. Професор історії та директор Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергій Плохій зазначає, що офіційні результати були сфальсифіковані. “Записи телефонних розмов між членами передвиборчого штабу Януковича показали, що вони втрутилися в роботу сервера державної виборчої комісії… Згідно, з оцінками, 200 тисяч киян вийшли на Майдан Незалежності на знак протесту проти фальсифікації виборів”. До цих протестів почали приєднуватися українці з регіонів, а фото та відео з майдану облетіли весь світ. І якщо раніше, Україна асоціювалася з Росією, світова спільнота побачила прагнення українців до свободи та справедливості.

У своїй передвиборчій програмі, що мала назву “Десять кроків назустріч людям” Ющенко обіцяв створення нових робочих місць, пріоритетне фінансування соціальної сфери, зменшення податків, боротьбу з корупцією, покращення демографічної ситуації.  Але основним стрижнем його політики стала українська культура та історія. Це сприяло відновленню історичної пам’яті. Зокрема, голодомор  було визнано геноцидом українського народу, було ініційовано відкриття Музею Пам’яті героїв Крут та присвоєно провіднику ОУН Степану Бандері звання Героя України. Ці події актуалізували процес формування української національної ідеї. Покладаючи квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку 9 березня 2007 року Ющенко висловив своє бачення національної ідеї і закликав політиків об’єднуватися навколо національних пріоритетів України. Україна, на думку Ющенка, має бути  демократичною, з єдиною державною мовою, без подвійних стандартів у політиці, історії та культурі. Він став першим президентом, який відійшов від політики багатовекторності та оголосив про прагнення України стати частиною Європейського Союзу. Однією з причин, чому це не вдалося, стали внутрішні політичні суперечності.  Сам Віктор Ющенко розкол помаранчевого табору пояснював тим, що помаранчеву команду не об’єднувало нічого, окрім антикучмізму. Кравчук вважав, що Віктор Андрійович Ющенко все започатковане в період правління Кучми в сфері організації влади довів до абсурду. “Він повністю зруйнував систему управління країною, буквально розвалив кадрову політику. Замість професіоналів управління прийшли “любі друзі”, родичі, куми і грошові гаманці”.

Втім саме  Ющенко  актуалізував необхідність вивчення власної історії. Події минулого почали називати своїми іменами їх винесли на публічну дискусію в Україні та за її межами. Третій президент, першим звернув увагу на те, що не можна підміняти ідеологічні проблеми економічними: “Я це відчував на собі, коли у багатьох аудиторіях ти починаєш говорити про свободу і демократію. — Було добре помітно, як люди, що дивилися на мене, не надто приховували свої відчуття, на обличчях буквально було написане: “хлопче, ти десь у хмарках, ми говоримо зараз про зарплати, про пенсії, а ти нам розказуєш, що свобода нас нагодує!” Так, я стверджую, що свобода вас нагодує. Якщо ви аж так гіперраціонально мислите, то подумайте: де найвищі стандарти пенсій і зарплат? Найвищі соціальні стандарти дала демократія”, писав Ющенко у своїх “Недержавних таємницях”. Ющенко зробив спробу пробудити національну свідомість українців шляхом повернення до історії та пам’яті про її трагічні сторінки. Така політика розділила українське суспільство, підігрівали ситуацію і політичні опоненти президента, підтримувані Російською Федерацією. Також причиною втрати політичного рейтингу стали фрустраційні процеси серед прихильників Ющенка. Учасники помаранчевої революції сподівалися на кардинальні зміни в країні на хвилі революції. Частина електорату третього президента, чекала на якісні економічні зміни, обіцяні у передвиборчій програмі, інша частина була розчарована розколом помаранчевої команди та політичними чварами.

Віктор Януковч: “національна ідея не шльопати язиком”

Політичні невдачі Ющенка використала команда Віктора Януковича, щоб взяти реванш у 2010 році. У другому турі виборів Янукович став президентом. Його головний опонент Юлія Тимошенко незабаром опинилася у в’язниці. За перший рік президентства Янукович знову змінив конституцію та таким чином сконцентрував владу у своїх руках, а ключові посади в країні очолили вихідці з Донбасу. Пізніше був підписаний контракт з Росією, який продовжував перебування російського флоту на кримському півострові в обмін на знижку на газ. Останньою краплею такої політики стала відмова української делегації підписувати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом. В результаті українці вийшли на другий Майдан, який пізніше отримав назву Революція Гідності, — через опір свавіллю та прагнення до свободи.

Характерною була мовна політика Януковича. Ще у статусі прем’єр-міністра він хотів провести референдум про надання російській мові статусу другої державної.  Ці плани залишилися нереалізованими. Загалом же, питання національної ідеї, ідентифікації та української культури відійшли на далекий другий план. Ніхто і не чекав від Януковича чіткої національної програми. Спроби четвертого  президента проявити себе як інтелектуала закінчувалися звинуваченнями в плагіаті та анекдотичними розповідями. Журналісти почали називати обмовки президента на кшталт “Анна Ахметова” та “Гулак-Артьомовський” янукізмами. Сюди потрапило і висловлювання про національну ідею. На нараді з питань соціально-економічного розвитку Івано-Франківської області в листопаді 2010 Віктор Янукович заявив, що “національна ідея ̶ тире любити свою батьківщину, державу, землю, працювати, а не шльопати язиком”. Водночас Янукович називав гуманітарну політику в Україні “поверховою” і, навіть, дав завдання розробити концепцію нової гуманітарної політики Національній академії наук України. Зрештою, Кучма також давав завдання академікам розробити концепцію національної ідеї. Втім, знову ж таки, щось “не спрацювало”.

Від самого початку президентства в сторону Віктора Януковича летіли звинувачення в державній зраді. Спочатку через газові контракти та Чорноморський флот, пізніше через відступ від Євроінтеграційних процесів. Коли Україну охопили масові протести Янукович пішов на ще один крок: звернувся до президента Росії Володимира Путіна з проханням про використання Збройних сил Російської Федерації “для відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності і захисту населення України”. В  період, втрати найвищого керівництва країни головний багаторічний партнер України  — Російська Федерація ввела свої війська до Кримського півострову, всупереч українському законодавству був проведений “референдум”. Щоб повернути Україну під свою зону впливу Росія йде на ще один крок. “Новоросія” мала включати Харківську, Луганську, Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Миколаївську, Херсонську та Одеську області. Це гарантувало б РФ сухопутний доступ до анексованого Криму та контрольованого Придністров’я. Росія не лише намагалася дестабілізувати цей регіон, надаючи бойовикам фінансову та військову підтримку, а й задіяла регулярні військові збройні формування на українській території. Наступ ворога був зупинений потужним опором українського народу. Кількасот добровольців просто з Майдану Незалежності відправилися у Нові Петрівці, щоб приєднатися до української армії. Потужний волонтерський рух практично забезпечував їх всім необхідним для військових дій.

Петро Порошенко. Армія. Мова. Віра

В складних для країни умовах були проведені дострокові президентські вибори, на яких в першому ж турі переміг Петро Порошенко. Один з лідерів протестів на Майдані набрав більшість голосів у всіх областях України — 54,70 відсотка, тобто більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Російська агресія прагнула поділити Україну за мовною, етнічною та релігійною ознакою, втім лише об’єднала Україну у 2014 р. Протести продемонстрували готовність українців бути безпосередніми учасниками політичних процесів і, водночас, стали відповіддю наростаючим авторитарним тенденціям “режиму Януковича”. До цих трансформаційних процесів варто підходити з наукової точки зору. Звісно, можна порівнювати економічний рівень життя з “до майданівським”. Нині ми спостерігаємо хвилю дискредитації революційних подій. Лише те, як суспільство буде розвиватися далі, покаже якими будуть наслідки Євромайдану.  В період президентства Порошенка була підписана угода про асоціацію з Європейським Союзом, введений безвізовий режим з Європейськими країнами, введені міжнародні санкції проти Російської Федерації, почалися процеси децентралізації та декомунізації. В Україні з’явилась канонічна незалежна православна церква. Важливим фактором стало прийняття закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, який передбачає квоти для української мови на радіо і телебаченні  Розпочалося державне фінансування українського кінематографу, збільшилася частка книг написаних українською та перекладених на українську. Зріс відсоток українців, які пишаються своїм громадянством. Втім, команда п’ятого президента не запропонувала стратегічний проект “національної ідеї”. Зовнішній фактор Російської агресії об’єднав Україну, але завищені очікування громадян, втома від воєнних дій, повільний ріст економічного добробуту зробили свою справу. Високі досягнення в різних сферах залишилися недосяжними для пересічного українця. Настрої невдоволення підігрівали і політичні опоненти. На чергових президентських виборах 2019 р.  Порошенко запропонував слоган “Армія. Мова. Віра”. Саме ці поняття могли б стати фундаментом національної ідеї українців. Втім як показали результати виборів, для більшості громадян привабливішою стала ідея “зробити їх ще раз разом”.

Володимир Зеленський: “какая разница”

21 квітня 2019 року в Україні відбувся другий тур голосування на виборах президента. У бюлетенях були прізвища чинного президента Петра Порошенка і шоумена Володимира Зеленського. Актор, який зіграв президента у серіалі “Слуга народу” набрав рекордні 73% голосів. Такий високий рейтинг пов’язують, з одного боку,  з антирейтингом Порошенка, який розчарував частину виборців не реалізованими можливостями після Революції Гідності. З іншого боку, виборці голосували за телевізійний образ Зеленського. Зіграла і втома населення від традиційної політики.

Під час новорічного звернення до українців, новообраний президент спробував відповісти на ключове питання національної ідеї:“хто ми такі?” Він акцентував увагу на речах, які об’єднують українців і нівелював значення тих речей, які роз’єднують. Він зазначив, що  “неважливо як названа вулиця, бо вона освітлена та заасфальтована, немає різниці, біля якого пам’ятника ти чекаєш дівчину, в яку ти закоханий”. Але цей наратив “какая разница” ще більше посилив розкол між тими кому є різниця і  тими кому немає. Запропонована Володимиром Зеленським національна ідея нівелює здобутки Революції Гідності і ставить під загрозу національні інтереси. Позбавлена сенсу вона ще й тому, що не пропонує цінностей навколо яких потрібно об’єднатися. Єдність заради єдності — так звучить національний ідеал Зеленського.

За 30 років незалежності ніхто з очільників української держави не зміг запропонувати таку національну ідею, яка б змогла об’єднати українців навколо спільних цінностей. В першу чергу проблемою було те, що ці цінності та орієнтири змінювалися за каденції кожного нового президента. Більшість свого часу, український істеблішмент стояв на зовнішньополітичному роздоріжжі, а економічна та соціальна політика була пріоритетною. Бажаючи обходити гострі кути, політики боялися діяти в українських інтересах. Втім два Майдани дали зрозуміти, що модель російського чи білоруського абсолютизму в Україні не спрацює. Революція Гідності та російська агресія окреслили червоні лінії для української влади. За ці роки в Україні сформувався клас дієвих людей, які готові виходити на протести, ставати на захист своєї країни. Вони готові об’єднатися в кризові моменти і працювати заради спільного блага. Феномени українських Майданів пояснюються неспроможністю політичних лідерів давати адекватні відповіді на виклики часу, корумпованістю влади, толеруванням цієї корупції суспільством, кризою інституційної системи. Тому мета Майдану – перезапуск політичної системи, розвиток громадянського суспільства та правової держави, системний підхід до формування національної ідеї залишається на порядку денному сучасного українського державотворення.

ТЕТЯНА ЛІТВІНОВА

Поделиться:
Загрузка...