План «Новоросія» ще живий, під загрозою декілька регіонів України — генерал Віктор Муженко

109

2014 рік був чи не найважчим у історії незалежної України. Після того, як Росія анексувала Крим і захопила частину Донбасу, ми втратили сотні кілометрів своєї території, контроль над частиною східного кордону. Крим захопили за лічені дні. І хоча Збройні сили готували масштабну операцію, проводити її заборонили на найвищому рівні держави.

Та найболючішою втратою були людські життя. Іловайський котел, бої за Донецький аеропорт — усе це назавжди викарбується в думках українців. Та, як виявилося, звільняти Іловайськ необхідності тоді не було.

Хто та як здавав Крим, яка кількість силовиків зрадила Україну, як «не помітили» російську колону на Донбасі, та чому бійні під Іловайськом могло не бути — в ефірі програми «Всьо по бєспрєдєлу» на Апостроф TV розповів начальник Генштабу Збройних сил України — головнокомандувач ЗСУ у 2014-2019 роках, генерал армії ВІКТОР МУЖЕНКО.

— 21 травня виповнилося два роки відтоді, як ви були звільнені з посади, на якій працювали п’ять років. Для вас це було очікуване рішення? Чи була розмова з Зеленським із цього приводу?

— Так, з посади я був звільнений 21 травня 2019 року, а з військової служби — 6 вересня 2019 року.

З президентом спілкування не було, ми зустрічалися лише одного разу під час інавгурації, коли відрекомендовувались командувачі видів Збройних сил, головнокомандувач Збройних сил, міністр оборони, міністр внутрішніх справ, голова Служби безпеки та представники інших силових структур.

Це було 20 травня, і після цього я відбув до Брюсселя на засідання Військового комітету НАТО. Одним із форматів проведення цього засідання була зустріч у форматі Україна-НАТО. Я як представник України мав виступити з доповіддю на засіданні Військового комітету, довести безпекову інформацію у відношенні України, стан збройних сил, як відбувається процес реформування, які проблеми, пропозиції та інше. А вже 21 травня о другій половині дня, як у нас завжди, в інтернеті я побачив указ про своє звільнення з посади начальника Генерального штабу — Головнокомандувача Збройних сил України.

— Тобто це було навіть не особисто?

— Ні, я був у Брюсселі та в цей час отримав інформацію зі ЗМІ. Попередньо мені телефонував колишній міністр оборони Степан Полторак та казав, що десь зараз має бути указ, що він майже підписаний. Це було десь за пів години до того, як я побачив його в інтернеті. Така от була ситуація.

І тоді виникло питання, у якій ролі і якому статусі я мав бути присутнім — чи не присутнім взагалі — на цьому засіданні НАТО у форматі Україна-НАТО. Я — головний представник від України, але не маю певних повноважень, тому що вже не на посаді. Але ми провели певні консультації з керівництвом Військового комітету. Є така процедура: при призначенні на вищу посаду або звільненні дається певний термін на здачу посади. Це кілька днів, після чого підписують відповідні документи, і людина покидає посаду. Тоді сказали, що якщо я такі документи не підписував, рапорт про те, що я здав справи та посаду, не підписував — було підтвердження від Міноборони, що в нас є така процедура — то я залишився й наступного дня ми провели цю сесію. Я подякував своїм колегам за співпрацю, вони подякували мені за спільну роботу, і на цьому все закінчилося. Після цього я та інші члени делегації прибули до України.

— Війна в Україні триває. Із січня 2021 року кількість втрат, у порівнянні з 2020 роком, почала збільшуватися в геометричній прогресії. Через нещодавнє скупчення російських військ на кордоні усі боялися повномасштабного вторгнення. Потім казали, що небезпека буде у вересні. Що ви думаєте з цього приводу?

— Так, під кінець березня та у квітні велося переміщення та зосередження російських військ. Відбувалося воно у відкритому режимі, з демонстрацією відповідних відеороликів по телебаченню, у соцмережах, з відповідними кадрами переміщення техніки. Це все сплановано з метою насамперед залякати Україну і світову спільноту. Мабуть, з метою отримання певних преференцій на перемовинах або, можливо, якогось особливого ставлення до керівництва РФ. Це одне.

Друге — протестувати реакцію світової спільноти, наших партнерів, нашого військово-політичного керівництва, військового командування на цю загрозу. Перевірити свої плани, перевірити свої часові показники. Коли була негативна реакція світової спільноти, відчувалася згуртованість українського народу перед загрозою такої агресії, Росія зробила крок назад, заявивши про відведення військ.

Та на сьогодні я не маю точної інформації, бо в мене немає даних від відповідних розвідувальних структур. За заявами наших керівників, відведено всього біля 3,5 тисяч військовослужбовців із загальної названої кількості — від 80 до 150 тисяч. Я завжди казав і ще раз повторюю, що частково особовий склад, можливо, і відведений, але техніка залишилася.

Був даний основний посил. Міністр оборони РФ Шойгу, коли було завдання на повернення частини військ на місця постійної дислокації, казав, що частина техніки тих військових частин, які братимуть участь у навчаннях «Захід-2021», залишиться. Дійсно, ця техніка залишилася на тих базах, які були розгорнуті Росією в період 2015–2018 років, де були сформовані нові з’єднання. Йдеться і про 8-му армію, і про 20-ту армію, і про велику кількість військових частин, які були сформовані вздовж та поблизу кордонів України.

Це все говорить про те, що небезпека зберігається, і вона буде довготривалою. Вважаю, що загострення матимуть циклічну особливість.

— Це залежить від політичних зустрічей на найвищому рівні?

— Так. Залежить і від зустрічі Путіна та Байдена, яка планується на середину червня.

— Путін і Байден вирішать, що робити?

— Важко сказати. Дочекаємося зустрічі, і буде зрозуміло.

— План «Новоросія» дійсно вже поховали?

— Ні, я думаю, що план «Новоросія» залишився. Можливо, він видозмінений, з урахуванням того досвіду, якого набули і Збройні сили України, й Україна як держава в період із 2014 року, та того, що відчула Росія.

Актуальною, на мою думку, залишається загроза для південних та частково східних регіонів.

— Нещодавно, коли була весняна ескалація, говорили про можливість захоплення Одеси, щоби забрати в України доступ до моря.

— Я читав заяви різних експертів. Відповідні заяви робили генерали армії США Бен Годжес та Філіп Брідлав. Вони заявляли про те, що ситуація залишається напруженою, а першочерговими об’єктами можуть бути Херсонщина разом із Північно-Кримським каналом та Одеса.

Питання взагалі стоїть у тому, щоб, можливо, відрізати й позбавити Україну виходу до моря — і Чорного, й Азовського. Відповідно, тоді вже Азовське море стає де-факто внутрішнім морем Російської Федерації. За великим рахунком і Чорне море стає практично повністю підконтрольним Російській Федерації. Це становить загрозу не тільки для України, не тільки для регіону, а і для всієї світової спільноти.

— А світова спільнота відреагує якимись конкретними кроками, чи вона буде занепокоєна, стурбована, а потім ще раз занепокоєна?

— Зважаючи на те, якою була реакція на це загострення та зосередження техніки біля наших кордонів, коли всі очікували наступу на Україну, то лунали рішучі заяви. А наскільки рішучими будуть дії — це велике питання. Але однозначно буде допомога Україні. Ми повинні розуміти одне: ми самі маємо себе захистити. Ніхто за нас Україну захищати не буде. Допомагають завжди тільки тим, хто сам обороняється.

— Про спроможність захистити себе. У лютому 2014 році, уже після втечі Януковича, на засіданні РНБО на той час в. о. міністра оборони Ігор Тенюх сказав, що «сьогодні в нас немає армії, вона системно знищувалася в часи Януковича».

— Ви знаєте, у мене завжди до цих заяв виникало питання: а де ж я служив? А де служили десятки тисяч офіцерів, сотні тисяч військовослужбовців. У нас тоді армія була близько 160–170 тисяч.

Питання в іншому — якою була боєздатність. Але, яка б не була армія, якою б не була її спроможність, ми не могли відмовлятися від опору. Не могли піднімати руки й говорити: «все, у нас нічого немає, ми не спроможні, допоможіть нам, захистіть нас». Так не може бути. У нас були відповідні ресурси. Так, вони були дуже обмеженими, але в нас була можливість опору, і в нас була можливість це зробити. Це стосується і Криму, і ситуації, яка потім була на території Донецької та Луганської областей.

— Ви про рішення РНБО від кого тоді дізналися? Що ми умовно не захищаємо Крим, танки не виводимо, нічого не робимо.

— Я не знаю, які рішення були. Це вже потім щось опублікували. Я тільки одне знав: коли ми планували операцію по нарощуванню нашого угруповання в Криму за рахунок переміщення частини високомобільних десантних військ — вона була зупинена. Після однієї з нарад — я не пам’ятаю, чи це було засідання РНБО, чи одна з нарад, яка проводилася в більш вузькому колі — це було 1 числа, коли прибув начальник Генерального штабу Михайло Куцин. Нас тоді зібрав перший заступник начальника Генштабу генерал Геннадій Воробйов і сказав, що ніхто нікуди не виходить. Я тоді в нього запитав: як, стій, якщо в нас літаки вже в повітрі та йдуть на аеродроми для забору десанту? Йшлося про 95-ту та 25-ту бригади.

Він каже: «Хто прийняв таке рішення».

Я кажу: «Я».

«На підставі чого?»

«На підставі розпорядження, яке підписав начальник Генерального штабу перед відбуттям на цю нараду», — я йому показую документ.

Він каже: «Ну тоді йди й сам із ним розмовляй».

Я до начальника зайшов, він подивився й каже: «Ти до мене зайшов, щось підсунув, я підписав. Я нічого не знаю».

Ну, раз не знаю, то дали команду всіх повернути у вихідне положення. Але потім була команда на переміщення 79-ї бригади на перешийки, а в подальшому ми вже здійснили переміщення на аеродром Кульбакине на полігон Широкий Лан 95-ї та 30-ї бригад. Ми провели відповідні заходи та вже створювали угруповання на Одещині та Миколаївщині. Ми очікували розвитку подій із Криму на територію континентальної України.

— Що вплинуло на думку Куцина?

— Я думаю, що не він сам приймав це рішення. Я не знаю, яка там була розмова. Я думаю, що він просто передав те розпорядження, яке йому віддали на тій нараді. Я не знаю, яким там був формат, домовленості, постановка завдань. Навіть сьогодні не знаю.

— А з ким була нарада?

— Нарада була, мабуть, в адміністрації президента чи в РНБО. Я не знаю.

— У вас з’явилася тоді якась особиста позиція? Я розумію, що у військових є наказ, і його треба виконувати, а потім оскаржувати, якщо доведеться.

— Кому вже його оскаржувати, якщо рішення було прийняте на найвищому рівні. Армійська структура є специфічною. Віддається наказ — він має бути виконаний. Потім ти його можеш оскаржувати. І не може підлеглий, коли отримав команду, не виконувати або припинити якісь дії, або їх продовжити. Тоді він бере на себе повну відповідальність. Я був не у тому статусі, який дозволяв би керувати цим процесом без старшого начальника.

— Я питаю про вашу особисту внутрішню позицію?

— Я вважав, і досі вважаю, що це неправильно. Ми мали тоді шанс, ми мали його використати. Це та фраза, яку я кожен раз повторюю, починаючи з 2015 року, коли я вперше давав свідчення прокуратурі саме з цього питання.

— Всі кажуть, що можна було втримати Крим. А потім ми слухаємо політиків, які говорять, що 5 тисяч людей було в армії, тож нічого зробити не можна було.

— Я думаю, що фраза «не було армії» — це знайти причину, чому це не було зроблено. Проблема в армії дійсно була — вона була обмежена у своїй спроможності. Це стосується і стану озброєння військової техніки, і наявності кадрового складу, але в нас були достатньо підготовлені підрозділи. Наприклад, високомобільні частини десантних військ, які були укомплектовані, зокрема, військовослужбовцями-контрактниками. Багато з них уже мали досвід участі в миротворчих операціях. Тобто вони вже мали певний бойовий досвід. Вони якраз і стали ядром своїх підрозділів, частин, з’єднань, коли був оголошений формат Антитерористичної операції, і ми почали практичні дії на території Донецької та Луганської областей. Ці підрозділи і стали основою того угруповання, яке потім звільнило дві третини окупованих територій.

— Питання зради гостро стояло в збройних силах? Звинувачують і колишніх міністрів оборони Павла Лебедєва і Дмитра Соломатіна в тому, що вони розвалювали армію, свідомо готували Україну до здачі.

— Пам’ятаєте, там була інформація про те, що в одного з помічників Соломатіна знайшли купу матеріалів на електронних носіях, які стосувалися практично всієї інформації по збройних силах. Такі елементи були. Практично все керівництво Військово-морських сил, крім адмірала Гайдука та адмірала Воронченка, які залишилися вірними присязі, перейшло на бік росіян та склало присягу їм.

З Криму вийшло приблизно дві третини складу Збройних сил.

— А з МВС вийшло й того менше — 88 людей із майже 11 тисяч, що менше одного відсотка. Ми бачимо, що вони зрадили присязі. А серед тих, хто залишився в Україні, усі зберегли цю вірність?

— Щодо зради, не було такої інформації по Генштабу, щоби комусь інкримінували саме зраду як кримінальний злочин. Але ми розуміли, що інформація зливається. Можливо, була не тільки пряма зрада, а навіть у розмові телефоном. Це тоді теж відслідковувалося. І ми навіть перейшли в режим особистого спілкування.

— Зливали інформацію телефоном через відкритий зв’язок?

— Десь телефоном, можливо, у спілкуванні це розповсюджувалося. Знаєте, немає нічого менш надійного, ніж солдатський телефон. Фраза сказана, і вона вже відома в сотнях кілометрів від того місця, де вона пролунала. Це все було, і тому ми були змушені перейти на спілкування віч-на-віч, обмежити коло всіх осіб. Навіть уже ігноруючи або не зважаючи на вимоги деяких документів, статутів, наших настанов, які вимагали від нас проводити відповідні колегіальні наради, заслуховувати відповідні пропозиції тощо. Усе було один на один і потім приймалося рішення у вузькому колі. І доводилося все в тому обсязі, який був потрібен.

— Якісь службові розслідування в Генштабі були з приводу командного складу?

— Таких ситуацій у 2014 році я не пам’ятаю, але у 2015 році я призначив службове розслідування. Це була ситуація щодо подій у районі Мар’їнки. Тоді 2–3 червня я був у зоні АТО, і ми здійснювали переліт із Краматорська на Маріуполь. Дорогою я прийняв рішення відвідати декілька військових підрозділів за цим маршрутом. Якраз в одному з підрозділів — це був 13 батальйон — мені сказали, що викликає на зв’язок президент. Я вийшов на розмову по спеціальному зв’язку.

Президент каже, що в районі Мар’їнки сталася якась ситуація — там ідуть бої, наші відступили. Я виходжу на керівника угруповання, а він каже, що все нормально, і проблем ніяких немає. Я наказую цим батальйонам зосередитися та очікувати моєї команди. Сам відправляюсь в штаб сектору. Питаю у офіцерів, які сидять у штабі — ніхто нічого не знає. Тоді я дав команду контррозвідникам усе повністю перекрити, не дозволяти нікому виходити за межі, та провести відповідне розслідування.

— Що потім доповідали президенту?

— Це оперативне втручання якраз дало можливість зупинити наступ у районі Мар’їнки. Тоді мені президент доручив поспілкуватися з начальником Генштабу Росії — генералом Герасимовим. Я вийшов на нього телефоном, а відповів мені помічник, сказав, що Герасимов на нараді, і як тільки вона закінчиться, він сам на мене вийде.

Тоді я дав команду відкрити вогонь. Коли вони відчули, що в них є серйозна проблема, нарада одразу закінчилася, він вийшов зі мною на зв’язок. Герасимов сказав, що вони нічого не знають, це не вони, а він зараз розбереться. Я кажу: у мене часу немає з вами розбиратися. За 40 хвилин я відкриваю вогонь по всіх об’єктах на лінії зіткнення, які мені відомі.

Він попросив дати йому 40 хвилин. Десь хвилин за 40–45 розпочався зворотній рух, вони відійшли назад на вихідні позиції. Це якраз підтверджує той факт, хто керував тими процесами, як взагалі здійснюється управління цими процесами на території ОРДЛО, хто керує цими збройними формуваннями. Російськими збройними формуваннями. Хоча Росія від цього відмовляється, та реально оперативне управління здійснюється через відповідні структури, через органи управління російської армії.

— Як так сталося, що за сім років війни не лише Росія відмовляється, а й деякі «українські» політики доводять, що російських регулярних військових частин тут ніколи не було, їх не бачили, їх досі там немає? Як було програно цю інформаційну війну, коли і ви, і військові неодноразово наголошували, хто це. Бо ж гранатомети в магазині за рогом не купиш.

— Я взагалі не розумію тих людей, які проживають в Україні та роблять такі заяви. По-моєму, це вже очевидно.

Так, було певне введення в оману й наших іноземних партнерів. Німеччина свого часу, Франція, та й інші теж заявляли про те, що в них немає реальних тому підтверджень. Та як немає, якщо у 2014 році перші, кого взяли в полон, — це десантники з 98-ї повітряно-десантної дивізії з Іванова? Це якраз було в районі Іловайська. Їх представили на телебаченні. Потім їх відправили в Росію.

Коли у 2015 чи 2016 році була затримана група спеціального призначення, два російські військовослужбовці потрапили в полон. Потім їх поміняли теж. Кажуть, що потім обидва в Росії загинули. Мабуть тому, що свого часу визнали, що вони дійсно є військовослужбовцями регулярних Збройних сил РФ. Можливо, це стало причиною їхньої загибелі.

— Ви згадали Іловайськ. На вашу думку, хто винен у цій трагедії? Хто має понести покарання?

— Я не візьму на себе таку відповідальність — визначати, хто винен і має понести покарання. Інформації купа, багато людей до сьогодні вважають, що це була великою мірою пряма зрада.

Демонізували й мене, і того ж генерала Назарова. Взагалі Іловайськ… Справа порушена, є вже відповідні висновки. Я кілька разів давав відповідні свідчення. Крайній раз десь два місяці тому. Я викликався на допит та давав свідчення по Іловайську і Дебальцевому. Тож усі матеріали ми передали в прокуратуру. Там чітко зрозуміло, хто які розпорядження віддавав.

Але питання в тому, що там були задіяні й інші силові структури — Міністерство внутрішніх справ. Чи вони свої документи передали — я не знаю. Я не допущений до інформації, яка є в прокуратурі. Чи є в них цей облік? Я думаю, що чим далі, тим менше буде плям у цій справі. Я думаю, що все ж таки дійдуть до того логічного кінця, де буде чітко зрозуміло: якою була ситуація, як вона виникла, хто які рішення приймав та чому сталося так, як сталося.

— 18 серпня 2014 року добробати увійшли в Іловайськ. Регулярні війська зайшли з Росії 23 серпня, і лише 28 числа відбулися якісь перемовини. Чому за п’ять днів не вивели українські війська з пастки?

— По-перше, давайте вести мову про те, які українські війська там були. Добробати — це загальна назва. Береза там був (командир батальйону «Дніпро-1» Юрій Береза, — «Апостроф»). Батальйон «Донбас» там був. Це все підрозділи Міністерства внутрішніх справ.

По-друге, станом на 23 та 24 серпня інформації про те, що туди зайшли російські війська, у нас не було. А 24 серпня в Києві відбувався парад.

Це вже зараз всі знають, що відбулося 23 серпня. Я завжди кажу: якщо хтось знав, що в той час зайшли російські війська, то чому такої інформації не було в нас? Кому цю інформацію доводили? Я на параді виходив телефоном на штаб АТО та питав, яка ситуація, чи йдуть якісь переміщення. Ніхто про російські війська мови не вів.

— Коли ви про це дізналися?

— 26 серпня, коли взяли в полон цих десантників. До речі, по цьому полону теж була цікава історія. Їх взяли не після того, як колона без знаків розпізнавання була розсіяна ударом наших вертольотів. Ці десантники прибилися на командний пункт до угруповання, яке було в районі Іловайська — в Агрономічному. Вони там ходили шукали їсти. Тільки потім зрозуміли, що це наші військовослужбовці. Їх узяли, ізолювали, та 26 серпня ми їх переправили в Київ.

— А якась іноземна розвідка знімки не передавала?

— У той період нам знімки ніхто не передавав. Принаймні я їх не бачив. У подальшому знімки надходили, але з триденним запізненням. У 2014 році в нас не було інформації від партнерської космічної розвідки. До того ж, у нас не було й немає свої розвідки.

Я навіть згадую ситуацію, коли в ніч з 12 на 13 липня 2014 року заходила російська колона через Ізварине, і ми по ній нанесли удар. Протягом трьох днів ми не могли визначити, наскільки була ця колона знищена, де вона знаходиться. Була доповідь від заступника командира роти 79-ї бригади, який говорив, що він спостерігає колону з 250–300 машин. Але за три дні, коли розсіявся дим, ми побачили, що там нічого немає. Лише згорілі поля та кілька каркасів — десятки півтора — спалених машин. Решта зникла.

— А звідки потім з’явилися ці дати — 23–24 серпня?

— Я не знаю. Уже потім почали говорити, що хтось їх бачив. Була ситуація, що батальйон «Прикарпаття» — 5-й батальйон територіальної оборони Івано-Франківської області, який покинув свої позиції — нібито бачив росіян 24 серпня. Вони тоді нічого кращого не вигадали, як сісти в автобуси та виїхати. Здійснити такий безпрецедентний марш за одну добу.

Тоді після параду біля опівночі я мав розмову з генерал-майором Ігорем Гордійчуком, який був на Савур-Могилі. Він казав, що йде дуже сильний обстріл, вони можуть не витримати, тож, мабуть, будуть залишати позицію. Продукти закінчилися, води немає, боєприпаси закінчилися, можливості підвозу не було.

Перед цим, 24 серпня о 16:00, коли пішла перша інформація про те, що заходить колона, я мав розмову з одним із наших офіцерів. Він мені казав: «Я бачу, проходить колона, схожа за всіма ознаками на колону регулярних сил. Техніка нова, ознаки відповідні, прапори «ДНР» та Росії. Проїхали повз та навіть руками помахали». А ті десантники, яких узяли потім у полон, розповідали, що вони думали, що їх зустрічатимуть із квітами — як у Криму. А коли колона зайшла, а по ній вдарили вертольоти, вони були дуже шоковані. Вони зрозуміли, що потрапили на війну.

— Так чи інакше, а 24 серпня ця інформація була. Чому не було рішення?

— Інформація була про рух колон, а не про те, що це російська армія. Рух цих колон ми спостерігали із середини липня. А на початку серпня, коли здійснювався рейд, наприклад, бої в районі Міусинська, мені доповідав командир батальйону Собко про те, що в районі Міусинська є якесь чеченське чи осетинське формування. Він казав, що за всіма ознаками, це мали б бути росіяни, але вони теж були без знаків розпізнавання. Уже до цього ми мали підтверджені факти участі чеченців і росіян у бойових діях на Донбасі, починаючи з Донецького аеропорту 26 числа, коли це було. Там теж була група чеченських бойовиків, які приймали участь у захопленні ДАП.

Ще 20 серпня були захоплені БМД у районі Луганська, де була документація російських підрозділів. Але ж могли техніку передати. У цих машинах були журнали бойової підготовки, книги вечірньої перевірки, але не було реальної присутності росіян.

— Ви кажете, що ці батальйони були в системі МВС.

— Так. І за великим рахунком жоден із них не входив до складу сил і засобів АТО.

— А що вони там тоді робили?

— Треба запитати, хто їх там збирав і віддавав розпорядження. Чому «Азов» був там, потім вийшов? Там дуже багато запитань. Я вже якось казав, що, мабуть, ще не час усі точки над «і» розставити. Тому що є ще багато людей, які знаходяться на відповідних посадах, і яким, мабуть, невигідна вся ця правда.

— За розслідування діяльності батальйонів чи цієї ситуації?

— Ні, взагалі ситуації по Іловайську — як так склалося. Батальйони зайшли туди не 18 серпня, а ще раніше проводили там заходи. На підставі чого? Я вже не раз говорив, що нас тоді Іловайськ не цікавив як місто.

На початку серпня це була крупна вузлова станція, і взяти її — означало перекрити залізничне сполучення між Росією та Макіївкою з Донецьком. Але вже десь у першій декаді серпня ми взяли під контроль Кутейникове — станцію, яка знаходиться південно-східніше від Іловайська. У нас не було необхідності лізти в Іловайськ.

— Що там робили добробати?

— Є різні версії. Треба розуміти мету, з якою їх туди збирали. Захоплення Іловайська? Не було необхідності. Хто їх збирав? Є інформація, що якась нарада була в Дніпрі. Це все версії, які мають бути документально підтвердженими.

— Нарада в Дніпрі була тоді в Коломойського.

— Я не був на цій нараді присутній. Перед цим була нарада в Кураховому. Здається, 4 чи 5 серпня, де теж не було представників від штабу АТО. Я й досі не знаю, які питання на цій нараді обговорювалися.

— Чим так цікавий був Іловайськ?

— Я не знаю. Я думаю, що люди неправильно оцінювали загальну обстановку. Ми вже тоді втратили доволі велику ділянку державного кордону. Ми були вимушені вивести наше прикордонне угруповання.

Можливо, там були якісь економічні моменти. Лунала версія про Зугрес. Версій зараз багато, і завдання слідства всі ці версії перевірити та документально спростувати їх або підтвердити.

— Заступник голови СБУ у 2014–2015 роках Віктор Ягун говорив про те, що за часів СРСР усі військові високопосадовці більш-менш знали один одного, бо навчалися в Москві, Ленінграді. І після розпаду СРСР, користуючись цим, у незалежній Україні намагалися вербувати людей шляхом уже непрямого підкупу, а як у братстві.

— Так, були такі братства. Вони в Росії існують — Клуб залізної дивізії, Братство випускників навчальних закладів. Були такі моменти.

— Ви з кимось підтримуєте зв’язок?

— Я зараз ні з ким не підтримую зв’язок. Крайній раз я був у Санкт-Петербурзі у 2013 році на зустрічі випускників та на ювілеї училища. Був ще у 2008 році, а до цього після випуску я там жодного разу не був.

Тоді ми ще не відчували якоїсь агресивності. А от у 2008 році, коли ми спілкувалися в колі, скажімо так, моїх однокашників, то я почув такі моменти, що… Мова йшла про Чечню. Ця тема для росіян не дуже приємна. Й один каже: «Що ви тут розкриваєте, тут же є представники інших країн». Ми ж усі разом вчилися, ніколи такого не було. І серед тих, з ким ми зустрічалися, практично всі були звільнені з військової служби. Служили тоді тільки чотири людини: двоє в Росії та двоє з України.

— До вас ставилися агресивно?

— Ні, ставилися нормально. Але пролунала така фраза, і було зрозуміло, що є якесь охолодження. Тим паче, я це почув від людини, яку вважав своїм другом. Коли я був курсантом, він до мене приїжджав у гості на Житомирщину. Це мене найбільше здивувало та викликало дуже сильне напруження.

— Братній народ, але не такий уже і братній.

— Так. Тут однозначно. З подій 2014 року я своїх однокашників, на щастя, не зустрічав та навіть не чув про них, тому що всі вони звільнилися з лав Збройних сил.

Поделиться:
Загрузка...