Радник керівника Офісу Президента України Андрія Єрмака Олексій Арестович розповів, що не вірив, що виживе після повномасштабного вторгнення РФ в Україну 24 лютого.
«Тобто мені було все зрозуміло. Мені коли надійшло перше повідомлення… Вони ж масово йшли, одне за одним. По 1200 одиниць, 800 одиниць техніки, одночасний проліт 40 гелікоптерів, одночасний проліт 50 гелікоптерів… Я бачив, що діється в Гостомелі. Я розумів, навіщо це, куди і як. І я зрозумів: нам кінець упродовж 12 годин. Тобто я коли виходив на трибуну вперше, я розумів… Це зараз кажуть: «Розпіарився на війні». Але я вам можу сказати, що коли я виходив на трибуну, я був упевнений, що мене розстріляють за цей вихід протягом 12 годин», — заявив він в інтерв’ю Гордону.
«Україні – не знаю. Я вірив, що західні області встоять, третину України ми збережемо, чи буде якийсь спротив – це залежить від Заходу. А те, що нам в офісі кінець, я не сумнівався жодної секунди взагалі.Я вірив десь у два тижні вуличних боїв. Але потім, думав, Київ таки захоплять. Надто співвідношення сил було не на нашу користь. Абсолютно не на нашу. Ну, можу сказати, приблизно один до 20. Тому це технічно неможливо з військового погляду. Якби вони правильно діяли… Вони ж ідіотами виявилися, дякувати богу. Вони – ідіотами, а ми – молодцями. Такий от секрет», — додав він.
«Президент був на бойовому взводі, на козацькому драйві. Андрій Борисович був ще спокійніший, ніж зазвичай. І всі усміхалися… А мені було дуже цікаво. Я ж військовий. І я хотів подивитися, як цивільні люди будуть поводитися. Усі дуже розмірено і спокійно працювали. На диво розмірено і спокійно. Там була евакуація: вивозили таємні документи, вивозили будь-яке таємне обладнання. Президент випускав людей відвезти батьків. Тобто частина виїжджала, а потім поверталася. Я вам скажу, що перед цими людьми двічі знімаю капелюх: виїхати з оточеного міста, а потім туди повернутися – потрібно мати трохи мужності. Повернулися всі абсолютно. І навіть не було спроби затягнути час, сказати: «Ви знаєте, документи погано вивозяться. Я ще дві доби вивозитиму». Коли журналістів попросили піти, ми отримали зброю, бронежилети, засоби захисту. Було дуже смішно: Єрмак здоровий, на нього бронежилет не наліз. Він і так, і так… Потім каже: «Ну, гаразд, буду без бронежилета». Охорона каже: «Усі приготувалися до бою. Тому що вже диверсанти пішли по Києву, нам повідомили». Пішли, так. Знову ж таки, битва за Гостомель… Це був момент, коли вони на Оболонь проникли, – тоді їх там гальмували. Ще десь вони тоді виринули – зараз уже не пам’ятаю. Основна кількість диверсантів полізла на другу-третю добу. На Лук’янівці коротка стрілянина була. Коли працювали по Генштабу з навколишніх будівель, працювали по Нацгвардії в Солом’янському районі. Ми запитуємо у фахівців: «Яка приблизна чисельність диверсантів у Києві?» Вони кажуть: «Ну, за активністю – від 300 до 1600». І це ж, треба розуміти, лише кістяк. Тобто група із чотирьох осіб зайшла – до неї потім тут «сплячі» приєднуються. І – раз! – стрілянина біля офісу – два! – стрілянина біля офісу… Увечері того самого дня блокпости навколо офісу розпочали бій із невідомими, назвімо це так. І ми постояли з автоматами біля вікон разом з охороною. Я і ще кілька людей, які воювали, знають, як це робити. Нам нічого не довелося робити – на блокпостах відбилися. І в цей момент президент каже: «Я вийду надвір, бо там вкинули інформаційно, що ми втекли», — розповів Арестович.
«Я взагалі не боявся. Це не драматургічно, можливо, звучить, але в мене було одне бажання: я хотів застрелити російську одиницю бронетехніки, щоб не даремно померти. Бо той, хто застрелив, у Вальгаллу потрапляє. А хто не застрелив – не потрапляє. Я спер гранатомет. Там їх лежало багато. Заникався за фіранкою і думаю: «Якщо дійде до офісу, то моє завдання – один «Тигр», один БТР, одна БМД, але спалити перед смертю». І ще один варіант у мене був. Я одразу прорахував: вуличні бої. Тому що готуватися треба по всьому спектру варіантів. І якщо, наприклад, офіс зруйнували й нас усіх убили, а ти чомусь залишився живим… Таке теж іноді буває», — запевнив він. 
