Олег Сенцов уже не вперше наступає на граблі, роблячи випади проти Порошенка. Я якось уникаю згадок про нього, бо не дуже люблю переходити на особистості. Точніше, іноді й люблю, але тільки стосовно крайньо зашкварених персонажів.
.
А Сенцов?… Десь навіть стало трохи шкода чоловіка, хоча… А чому я маю жаліти того, хто сам собі копає яму.
Його не існувало в нашому інформаційному просторі. Ні як мистецького діяча, ні як суспільного. Просто не існувало. Колись розпитав людей із спільної з ним сфери діяльності, що вони чули про Сенцова до його арешту? Відповідь зайве повторювати. Практично нічого. Сенцова створив Порошенко. І ми з вами. Порох піднімав увесь світ на його підтримку, а ми роздмухували його значимість та стражденність до крайньої гіперболізації. Бо це така в нас риса — захоплюватися й створювати собі численних кумирчиків. Ми створили, а він повірив. Я вже колись писав тут більший роздум про кардинальну відмінність між жертвою та героєм (це після попереднього зашквару Сенцова).
І зараз він із своїми роздутими амбіціями та завищеним почуттям самооцінки береться всіх повчати, як нам будувати Україну та хто й кому має поступатися. Але Сенцов якось не врахував, що в нього його персональна аудиторія дуже вузька. Зрозуміло, що для ватників, які орієнтуються на пуіленд, він просто кримінальник, бо так заявили на Росії. А для тих, хто «какая разніца» він же проіснував лише той короткий період, коли після його повернення в Україну на цьому трохи попіарився Зеленський. Зелені виборці Сенцова не знали, ним не цікавилися, його долею не переймалися. Вони його деколи згадували, доки про нього говорили зелені пропагандисти. А коли в Опі Сенцова оголосили невдячним і піддали забуттю, той широкий сектор суспільства просто його стер із своєї периферійної пам’яті. Сенцову ще вдалося в той короткий період відгризти від фінансування патріотичного кіно шмат на свою чорнуху і все…
У Сенцова зберігався той єдиний сектор, де він ще залишався жити в суспільній свідомості. Це ми. Нам не подобалося те, що він виговорював, але якось забували, прощали, знову обурювалися. А зараз він за принципом «там, гдє жрать, там і sрать» остаточно закопує своє суспільне визнання. Тому обурюватися на нього, сварити, повчати — річ невдячна. Просто списати в порожнечу. Я цим дописом для себе остаточно викреслюю особу, за яку колись переживав та боровся. Він мені байдужий. А далі нехай щось десь продукує, комусь пробує показати, з кимось спілкуватися. Він уже звузив перелік людей, які готові йому подати руку до дуже вузького коло. То нехай остаточно себе й засипає. Крапка.