Обшуки в одного менеджера.
А відповідати має вся неформальна «шістка», що керувала Україною поза законом
Коли НАБУ та САП прийшли з обшуками до Андрія Єрмака, керівника Офісу Президента України, багато хто поспішив побачити в цьому тріумф антикорупційної системи.
Це було б правильно — якби корупція в Україні була персональною. Проблема в тому, що вона системна.
А системи не падають від однієї цеглини.
Обшук у Єрмака — це лише поверхневий рух у глибинній структурі, яку роками вибудовувала група з п’яти-шести людей, фактично приватизувавши ключові державні функції.
Це була не команда.
Це була неофіційна рада директорів країни, яка не мала конституційних повноважень, але контролювала грошові потоки так, ніби керувала корпорацією, а не державою, що воює за виживання.
Проблема не в Єрмаку. Проблема — у вертикалі, яку він уособлює.
Протягом років ця група вирішувала, які підприємства дихатимуть, які чиновники «працюватимуть», а які зникнуть. Вони визначали, який бізнес житиме, а який — помре. Вони формували інформаційну політику, зовнішні переговори, кадрові рішення, оборонні закупівлі.
Над усім цим стояла єдина логіка — контроль потоків.
У будь-якій іншій країні такі масштаби концентрації впливу були б предметом парламентського розслідування, серії судових справ і масштабного очищення інституцій. В Україні ж роками робили вигляд, що це «ефективний менеджмент».
Це була брехня. Це був ручний режим управління країною за допомогою вузького кола людей, які не мали ні легітимності, ні відповідальності.
Обшук у одного менеджера не вирішує нічого. Він оголює проблему: система продовжує існувати.
Україна занадто довго жила в режимі політичної симуляції, де офіційна влада була лише фасадом, а реальні рішення ухвалювала інша, невибрана група осіб. Антикорупційні органи можуть увійти в кабінет Єрмака, але країна має поставити інше питання:
коли вони увійдуть до кабінетів інших п’яти?
Не через помсту.
Не через політичну гру.
А через базовий принцип: ніхто не може стояти над державою.
Україна не може дозволити собі «точкові очищення» в умовах війни
Коли країна воює з ядерною державою, розкрадання потоків — це не корупція. Це диверсія.
Це удар у спину.
Система, що з’їдала оборонний бюджет, монополізувала міжнародну допомогу, гальмувала реформи й контролювала ЗМІ — це не політична проблема.
Це стратегічна загроза.
Розібратися з цією системою означає не «посадити одну людину».
Це означає зламати модель управління, у якій неформальна «шістка» вирішувала долю країни без будь-якої відповідальності.
Обшук у Єрмака — це не фінал. Це перший абзац у дуже довгій історії, яку Україна має написати, якщо хоче жити як правова держава, а не як політична корпорація.
Бо головне питання стоїть руба:
чи стане це початком реального очищення влади — чи ще одним театрованим спектаклем для Заходу?
Якщо НАБУ та САП зупиняться на одному менеджері, країна отримає черговий симулякр справедливості.
Якщо ж вони підуть до всіх, хто роками керував потоками, а не державою — це стане найважливішим державним кроком з 2014 року.
Україна не виграє війну, залишаючи у тилу тих, хто зробив з держави приватний офіс.
І обшук у одного з них — це шанс.
Але лише якщо він не буде останнім.
====
Міндіча оголосять у міжнародний розшук.
Але проблема не в Міндічі — проблема в системі, яка дозволила йому втекти.
В Україні знову бачимо знайомий сюжет:
підозра — тиша — чемодан — кордон — «оголошено в розшук».
НАБУ робить свою роботу.
Але питання не до НАБУ.
Питання до держави — чому корупціонери завжди встигають зникнути до того, як система їх наздожене?
Міжнародний розшук — це жест.
Але країні потрібен не жест, а кінець моделі, де «наближені» мають запасні виходи, адвокатів на швидкому наборі та квиток у напрямку Відня.
Міндіча знайдуть.
Але головне — знайти й ліквідувати архітектуру безкарності, яка народжує нових Міндічів щороку.
Україна воює.
І корупція — це теж фронт.
На ньому ми поки що запізнюємось на півкроку.
Час змінити правила.
Без цього — жодні розшуки не матимуть сенсу.
.
“Байдужий і нездарний до державних справ, на захист фаворита він став дуже енергійно,»-
так пишуть історики про Едварда ІІ.
Той дуже захоплювався фаворитами. Після видалення і страти першого завів другого… призвів до повстання і був страчений «у спосіб, яким грішив,»- натякають історики на близькі стосунки монарха з улюбленцями.
Нині часи інші. Але і тепер основою стосунків у політиці залишається довіра. Коли вона втрачається,- має наставати політична відповідальність можновладців.
Інші види відповідальності призначає суд. А от відповідальність політична — звільнення з посади — це питання довіри.
Андрій «Алі Баба» Єрмак тут перетнув усі мислимі лінії, і продовжує це робити, ще й представляючи Україну в надзвичайно важких переговорах.
Володимир Зеленський наговорив про нього чимало, що показує: за фаворита чіплятиметься і легко не віддасть. Усе це «разом прийшли — разом підемо», «він робить те, що я кажу» і подібне — робить повʼязаність із Єрмаком надто тісною. Але довіра втрачена в суспільстві. Серед політиків. Навіть у власній фракції.
Це не здорово. Це до добра не доведе.