Я побачила це літнє подружжя у місті, де ми роздавали гуманітарну допомогу. То було минулою зимою, на вулиці, у псячий холод. Вони стояли, притиснувшись одне до одного, ніби мали впасти поодинці.
У око впала шапка дідуся — зав’язана під підборіддям «вушанка», зверху якийсь шарф. На жінці якісь рукавички величезні, пошарпані, у комочках і нитках. Їхній вигляд розповів про них набагато більше, ніж вони могли самі розповісти: все з чужого плеча, все не своє.
Жаль гострою бритвою різанув серце. Я вже все знала наперед. Потім почула підтвердження від них: ВПО з Луганщини, обом за 80, вибиралися швидко, аби з ким, хто погодився взяти старих людей. Записала їхні телефони. Подзвонила, коли з’явилася можливість оформити на фінансову допомогу від закордонних донорів.
Щомісяця дідусь писав мені певного числа: «Светочка, деньги получил. Спасибо тебе. Хай тобі, дитино, щастить».
Лагідна українізація, не інакше))
Сиджу оце, думаю. Проект закінчується, донори завершують фінансову допомогу. За місяць вони залишаться на голій пенсії і куцих виплатах, як ВПО. У чужому великому місті.
А у них в житті нічого не змінилося на краще! Нічого! Луганщина окупована повністю, будинок знищений, нашій скотовладі вони сто років не снитимуться — старі, нещасні, покинуті, хворі люди. Ні реєструватися на яку допомогу, ні просити вони не будуть. По-перше, не вміють. По-друге, вони з тих самих — з недобитих совком інтелігентів.
Що робити з десятками тисяч таких — я не знаю… Жаль навпіл з безсиллям розриває серце…
«Ребята, я вам ничего не должен…»
Нехай тобі, дитино, щастить!»