Багато хто це обговорював і довелось глянути, за що там критикували Влада Яму і Бабкіна. За діло.
Я би тут ще додала Потапа і Позітіффа.
До 24 лютого всі згадані особи не вилазили із праймових ефірів. Сиділи в жюрі. Їх морди ліпили на обкладинки журналів, як символ маскулінності.
І шо зараз?
Потап боїться повертатися до Києва, бо боїться.
Позітіфф бухає. На інтерв’ю сидів в зюзю.
Яма зізнався, що стрімголов удрав із країни. Його батьки-пенсіонери виявились більшими патріотами і вирішили лишитись у Запоріжжі. Сидить в США. У той час, як його колега-танцюрист Дикусар на фронті. Так само на фронті отой красивий хлопчина із нав’язливого кліпу Лободи «Твої глаза». Назар Грабар в гарячих степах Таврійщини.
Бабкін сцикливо зізнався, що присів на німецьку фінансову допомогу. І що ще німецькі батьки в школі платять за його 3 дітей. Міг би хоча би змовчати. Знаю купу історій, коли жінки з Донеччини, які схопили тільки дітей і якісь зайві штани — зараз пішли працювати на заводи в Чехії. Бо соромно сидіть просто так. Який приклад ти подаєш дітям? Який приклад ти показуєш своїм фанатам?
Це до питання, що після перемоги нам треба провести внутрішню ревізію, кого ми хочемо бачити в численних «танцях» і «голосах».
Не усі мають рішучість піти на фронт. Але є низка гарних прикладів, коли люди культури показали чудовий приклад боротьби. Не лише на фронті, як Хливнюк чи Тополя. Є Вакарчук, який круто піднімав моральний дух своїми щоденними поїздками в постраждалі міста. Стоїть в очах його концерт на руїнах Охтирки — за пару днів після звільнення. Це потужно. Є Жадан і Любка, які купують автівки на фронт. Які дають прекрасний зріз нинішніх подій. Раджу не пропускати думок цих наших літераторів. Є Пивоваров, який запустив «українізацію» попси, дає концерти і в цілому не втік, мама і бабуся лишися в окупації. Людині болить — і це видно.
Наше ТРО Мюнхена і Майямі у складі вищезгаданих зірок цікаво розмірковує, як ми будемо святкувати перемогу. Що типу будуть танці, коктейлі і ледве не голі піджейки у віночках.
Ні. Коли настане день нашої перемоги — ми мовчки обіймемо тих, з ким витягували цю перемогу. Ми побачимо чимало темних фігур із передчасними зморшками болю — це мами загиблих і молоді вдови. Дорослі чоловіки в медалях везтимуть інвалідні коляски з побратимами. Які без рук і без ніг, але вдягнені, як з голочки. Нам треба уже зараз зрозуміти, що із тих хлопців і дівчат, яких ми бачили на параді до Дня незалежності — лишиться небагато. Я уже зафіксувала в своїй голові «Чибінєєва уже нема. Він загинув у Гостомелі». І такого буде багато. Вже мінус два десятки, кого знала. І хто був на парадах.
Я знаю, якою буде перемога. Як у знаменитій пісні, символі Другої світової війни. We’ll meet again Вери Лінн. Коли нема нічого, крім сумного оптимізму.
Don’t know where
Don’t know when
But I know we’ll meet again
Some sunny day…
Пісня з живим виконням з вояками
Я тепер розумію, чому саме ця пісня стала рідною для всіх, хто витягував свою війну. І чому нею прийнято завершувати пам’ятні концертни і промови державних топів. Чому її переспівують. І чому це стало важливим феноменом.