Назва вулиці таки важливіша за її освітлення

До своїх вісімнадцяти років, доки я не поїхала вчитися до іншого міста, я жила на провулку Московському.

Прокидалася і лягала спати в будинку на провулку Московському. А до школи, до ліцею, до базару, до вокзалу, до центру міста й до будь-чого в місті, я щодня ходила вулицею Московською, в яку плавно переходив провулок Московський.

Тож, коли треба було написати твір «Почєму я хочу в Москву?», щоб виграти в конкурсі поїздку до Москви, зробити це мені було нескладно — я його й почала з розповіді про те, що живу на провулку Московському.

Київського провулку в моєму місті не було. Як і конкурсів на виграш поїздки до Києва. Бо у спадок від Російської Імперії і Совєтского Союзу нам лишились не «трєтья економіка Європи» і не «заводи», як люблять розповідати голоси російської пропаґанди, — у спадок нам лишилися: меншовартість, малоросійство та російські топоніми.

Тепер, коли Москва та росіяни відверто говорять про те, що не визнають української субʼєктності та існування українського народу, цілком очевидно, що у 1991 ніхто нікуди нас не «відпускав». Розпад «імперії зла» був лише формальним, тимчасовим явищем для чекістів, які почали думати про її повернення рівно того ж дня, коли вона розвалилася.

Тому я продовжувала жити у 90-х на провулку Московському, ходити до школи вулицею Московською, а «9 мая» крокувати вулицею Лєніна на параді побєдобєсія під співи Льва Лєщєнка.

Конкурс на поїздку до Москви я, звісно ж, виграла, і саме в «год Россіі в Украінє» поїхала туди. В Москві нас водили музеями Пушкіна, бібліотеками Достоєвского, парками Горького та «святинями» рпц. Не обійшлося і без мавзолєя, де лежить труп «лисого додіка» (як каже Забужко), пам’ятниками якому на той момент була засрана і вся Україна.

Пригадую, як нас повели гуляти Арбатом. Йдемо: ліворуч — Пушкін з Натальєй Гончаровой, праворуч — провулок із стіною пам’яті Цоя. Пофоткались із Пушкіним у фраку на п’єдесталі в квітах, пішли до Цоя — пофоткались із скінхедами в косухах під обхарканою стіною в недопалках і шприцях. Культурну програму Арбата виконали.

Культурну програму поїздки в Москву виконали також — я повернулася додому, до свого провулку Московського — майже з московським акцентом, бо коли стояла в черзі до мавзолею, якісь масквічі висміяли мій «xx-лц-кій» акцент, а як з таким далі було жити на провулку Московському і ходити вулицею Московською?

Що ж мене тоді врятувало від тотального зросійщення та українофобії, спитаєте ви?

Я відповім: українське село (куди я влітку їздила до баби).

Місто, в якому я жила, було наскрізь ватним і проросійським (на жаль, воно здебільшого таке і досі), бо після окупації тієї території Бессарабії більшовиками, українців вивозили та вбивали, а з болот масово завозили пушкіністів (як вони продовжують це робити і зараз з Кримом, Маріуполем та іншими окупованими українськими територіями).

Українське село залишалося українським. Там продовжували говорити українською мовою, зберігали українські традиції, вишивали ікони. А ще українське село годувало місто у голодні 90-ті.

Українське село російським шовіністам не вдалося зросійщити так, як міста (пишу безпосередньо про Бессарабію та південь України, де я зростала). Натомість село як явище, вони зробили синонімом чогось постидного та об’єктом глузування — щоб всім хотілося переїхати у «город» і стати «городскімі», першим кроком до чого було — «говоріть на нормальном язикє», бо якщо говориш українською — то ти все ще «село». (Тож, нічого дивного, що Роднянський, який вирішив захистити «вєлікую русскую культуру» і «культурних одєссітов», називаючи українку в коментарях «сєльской клушей», використав саме цей метод знецінення української культури, показавши (вкотре!) яке він смердюче імперсько-українофобне гімно).

Поза тим, саме українське село та моя перша вчителька української мови (яка теж була з українського села) зробили мені в дитинстві щеплення від українофобії, яке виявилося (в тандемі з генами) настільки міцним, що стало поштовхом до вступу на український філфак.

Мабуть, у момент, коли українка/українець, попри все своє зросійщене дитинство, московські провулки та поїздки до Москви, обирає український філфак — десь біля мавзолєю, ікає чекіст.

Коли я жила в Одесі, мені пощастило більше — я мешкала в гуртожитку на вулиці Довженка — між бульваром Шевченка та Французським бульваром. А от площа «10 апрєля», де ми любили збиратися з друзями, зустрічала нас ордєном Лєніна, який і досі (!) звідти не прибрали.

У Києві довгий час я жила на вулиці Курчатова — на честь «отца» совєтской атомної бомби, тієї самої, якою наразі росіяни погрожують нам та всьому світові.

До столиці я переїхала задовго до лєнінопаду, але зараз мені вже складно згадати того лисого на Бессарабці, від якого там досі залишився постамент.

А коли у першому новорічному привітанні президента Зеленського я почула: «неважливо, як названа вулиця, бо вона освітлена і заасфальтована», а також: «немає різниці, біля якого пам’ятника ти чекаєш дівчину», мені стало лячно, що на той постамент знову повернеться Лєнін.

Проте Лєнін не повернувся, а Єкатєріна пішла слідом за русскім воєнним кораблем. Бо так вирішив український народ.

Український народ, який не хоче більше у московське стійло. Який нажерся до блювотиння за ці сторіччя та десятиріччя пушкіними, єкатєрінами, суворовими, кутузовими, жванєцкіми, висоцкіми і цоями.

Народ, який поважає українське село, українські міста, і українські назви вулиць. Народ, який оживає і зцілюється духовно, водночас фізично стікаючи кров’ю.

Наразі я живу в Києві недалеко від проспекту Бандери, і щоразу, виїжджаючи у місто, насолоджуюсь голосом навігатора: поверніть праворуч на проспект Бандери.

А могла б чути: павєрніітє напраава на Маасковскій прааспєкт (с масковскім говорком!), бо саме так він називався раніше.

Хоча, якщо б російські танки таки зайшли б до Києва через Гостомель і Бучу, або якщо б «русскій мір» зайшов би до Києва через «Стамбул», то я б взагалі вже не їздила б тут і не ходила б ніяким проспектом.

До своїх вісімнадцяти років я щодня ходила Московським провулком (наразі він, до речі, Вербний).

У свої тридцять вісім, щоразу, виїжджаючи на проспект Бандери, я думаю, що сьогодні хороший день уже через те, що я їду не Московським проспектом, навіть у блекаут.

Виявляється, назва вулиці таки важливіша за її освітлення.