Схоже, Ігор Валерійович придумав собі новий жанр — судово-кримінальні фанфіки.
Вийшов у зал, поправив тюремну робу й урочисто оголосив:
«На Міндіча в Ізраїлі був замах, кілера взяли, постраждала домробітниця, переплутав будинок…»
Звучить як синопсис серіалу, але є одна дрібниця:
Ізраїль про це нічого не знає.
Посольство України: “У нас нема жодної інформації”.
Поліція Ізраїлю: “Нам нічого не відомо про таке покушення”.
Тобто вся історія тримається на одному джерелі — людина, яку судять за мільярдні схеми, раптом згадала про кілера, домробітницю й “переплутаний будинок”.
Без номера справи, без лікарні, без офіційного релізу. Лише свідчення ображеного олігарха, якому дуже треба, щоб ми повірили:
“Дивіться, Тимурчик — не просто фігурант “Мідаса”, він ще й жертва страшних сил”.
Навіщо цей спектакль?
Все просто: Коломойський публічно підморгує Міндічу.
Мовляв: “Бачиш, я вже розповів усьому світу, що тебе хотіли вбити. Тепер ти мені винен — як земля колгоспу. Не забудь, хто виводив, хто прикривав, хто мовчав”.
Замах без кулі, жертва без медичної довідки, кілер без протоколу — зате зручний сигнал партнеру по схемах:
«Не забудь, Тимуре: якщо потонемо — то разом. А поки що я за тебе навіть замах вигадав».
У цій історії найбільше шкода навіть не міфічну домробітницю, а нас із вами.
Бо нам вкотре показують, як люди з мільйонними заставами й десятками офшорів ліплять собі легенди просто в залі суду — і розраховують, що ми це з’їмо без запитань.
Тільки є нюанс.
Коли ізраїльська поліція каже: “Нам нічого не відомо”,
а посольство мовчки розводить руками —
то “замах на Міндіча” виглядає не як кримінальна драма,
а як відчайдушна спроба Коломойського нагадати:
борги в цій історії — не тільки фінансові.