Зараз як ніколи важливо не втратити те, чого ми досягли за ці чотири роки. Вірю, що ми переможемо, відвоюємо наші міста й українська звучатиме на вулицях деокупованих Луганська, Донецька і Криму — такою ж мірою, як зараз звучить у Львові та Києві.»
.
Ніяка «лагідна українізація» — не працює.
Це як людині з серйозною хворобою, яка потребує хірургічного втручання — прописувати умовний парацетамол.
Ніякі браслєтікі з Азовсталі або кулончікі у формі щита (shit’a) з Тризубом з монумента пробєдобєсія, перефарбованого в «монумент перемоги» — не допоможуть.
Тільки хірургічне втручання, хімія, кров, блювота, біль. І тільки потім — одужання — і перемога.
1. Підтримка ЗСУ та всіх сил оборони України. Без них — про всі інші пункти говорити неможливо. Тож всі сили, всі гроші, вся допомога, насамперед — на ЗСУ.
2. Українська мова. Це наш головний ЩИТ. Наша відмінність, наша зброя, наш оберіг. З українськими дітьми — українською. Більше ніякого зросійщення з дитинства, жодної можливості для цього.
3. Деколоніція, декомунізація, дерусифікація. Повна утилізація всіх памʼятників, памʼяток та згадок про російську імперію та ссср як про «частину нашої історії». Це має бути в спеціальних музеях та меморіалах — як згадка про жахливу історію нашої колонізації/окупації, під лозунгом «Ніколи знову».
4. Знищення пʼятої колони. Про це вже говорять відверто західні партнери — це наша запорука вступу до НАТО.
Нам треба позбавитися всіх, хто тягнув «русскій мір» та просував російські наративи до України щонайменше з 2014 року: всіх так званих журналістів, блогерів, попів, і, звісно, політиків. Їх немає бути в Парламенті, на інформаційному, культурному та інших публічних майданчиках.
5. Русофобія. Це те, чого ніколи не буде достатньо. Це не жарт і не прикол. Це серйозний, важливий шлях, який має пройти кожен, хто зробив ВИБІР — бути українцем.