РАКЕТНЕ ЗАДУШЕННЯ УКРАЇНИ: Як неукраїнська влада методично знищує ракетний щит України.
Чотири довгих, кривавих роки повномасштабного соціоциду навчили нас виживати під найстрашнішими ударами. Російські балістичні ракети та ударні дрони з точністю до метра розносять нашу цивільну інфраструктуру: пологові будинки, електростанції, лікарні, спальні райони Харкова, кав’ярні Лук’янівки та студентські гуртожитки. Ворог методично розтирає на порох життя звичайних українців.
Сьогодні з екранів телевізорів звучать гундосні промови про розробку «новітніх українських ракет» чи презентуються красиві назви розпіарених проєктів, у мене є лише одне жорстке питання: Де наші серійні ракети? Не презентації. Не обкладинки. Не обіцянки «колись буде». Де ті українські ракети, які мали знищувати російські аеродроми, пускові установки та штаби ще з перших хвилин великої війни?
Всі ми знаємо добре, що українська ракетна програма не народилася вчора. Вона існувала, функціонувала і була готова до масштабування. У нас були «Нептун», «Вільха», «Вільха-М» та оперативно-тактичний комплекс «Грім/Сапсан». Був потужний Павлоградський хімічний завод. Були інженери.
Що зробила влада Зеленського у критичні 2020–2021 роки до наступу? Вона свідомо знищила ці програми. Стратегічний саботаж робиться витончено: через блокування фінансування, відмову від серійних замовлень та вичавлювання персоналу за двері.
Факти цього злочину задокументовані:
Проєкт «Нептун»: У жовтні 2020 року Міноборони офіційно визнало: рішення про закупівлю комплексу ухвалили, але кошти на це в бюджеті спочатку просто не були передбачені. Зброя, яка потім потопила крейсер «Москва», у передвоєнний рік не була державним пріоритетом.
Павлоградський хімічний завод (ПХЗ): У 2020 році підприємство, яке виробляло тверде паливо для «Вільхи», взагалі не отримувало фінансування. Через штучний голод завод був змушений звільнити 687 унікальних працівників.
Ігнорування РНБО: У 2021 році ПХЗ інформувало РНБО, що Міноборони ігнорує створення нових видів ракетного озброєння. Завод не мав жодного довгострокового контракту. Виробничі потужності іржавіли.
Проєкт «Грім/Сапсан»: У грудні 2020 року, коли РФ вже готувала логістику вторгнення, чиновники Міноборони заявляли, що лише «сподіваються знайти можливості для фінансування з 2021 року».
Штучне обмеження дальності: У 2020 році замовили близько сотні старих ракет «Вільха» (до 70 км), повністю проігнорувавши готову до серії «Вільху-М» з дальністю 120 км. Владі виявилася не потрібна далекобійна зброя.
Україна мала ракетну школу — але не мала політичної волі перетворити це на масову зброю. Ті самі люди, які залишили армію без ракет, після 24 лютого почали цинічно розповідати, що «ніхто не міг знати». Могли. Знали. Були зобов’язані.
Де 3000 ракет «Фламінго», бл*дь?!
Щоб приховати свій дофронтовий саботаж, влада запустила в інформаційний простір грандіозну мильну бульбашку. Питання, яке сьогодні має ставити слідчий військового трибуналу під відеофіксацію: Де 3000 обіцяних вітчизняних ракет «Фламінго»?
Відповідь жорстока: їх немає і ніколи не було в металі на бойових позиціях. Вони існують виключно у трьох вимірах: у презентаціях PowerPoint, у сюжетах єдиного телемарафону та на офшорних рахунках бенефіціарів ТОВ «Файєр Поінт» (Fire Point).
Це еталонна афера часів геноциду. Поки Банкова зачищала реальних виробників, мільярдні потоки таємного оборонного бюджету загнали під одну кишенькову монополію. Компанію Fire Point прямо пов’язують із бізнесменом Тимуром Міндічем — близьким другом і партнером Зеленського (фігурантом плівок НАБУ).
Куди полетіли 3000 ракет «Фламінго»?
Вони осіли у вигляді відкатів на рахунках фірм-прокладок.
Вони перетворилися на індульгенцію для топ-корупціонерів. Саме ця компанія фіктивно працевлаштувала екскерівника з безпеки «Енергоатому» Ігоря Фурсенка (справа НАБУ «Мідас») заради броні від мобілізації. І саме ці гроші дозволили миттєво внести за нього космічну заставу у 95 мільйонів гривень, витягнувши мародера з СІЗО.
3000 ракет «Фламінго» — це не зброя, а 3000 томів кримінальної справи про грабунок воюючої країни.
Терор проти КБ «Луч» та «Південмашу»
Але саботаж не зупинився 24 лютого. Він просто змінив форму. Замість нестачі фінансування в хід пішли каральні аудити.
Державне КБ «Луч» — творці «Нептуна» і «Стугни» — опинилося під ударом Держаудитслужби (ДАСУ). Восени 2023 року аудитори абсурдно визнали прибуток підприємства, законно закладений у контракти, «збитками держави», вимагаючи повернути мільярди гривень. Це поставило стратегічне підприємство на межу зупинки. Коли держава блокує завод, що робить ракети, які палять російські кораблі, — це не перевірка. Це виконання замовлення російських спецслужб.
Так само свідомо поховали й балістичний щит. Дніпровський тандем КБ «Південне» та заводу «Південмаш» (здатні робити ОТРК рівня «Сапсан» на 300–500 км) роками тримали на голодному пайку. Унікальні інженери просто розбіглися. Якби ми мали 5-7 дивізіонів «Сапсанів» у 2022 році, російські аеродроми в Енгельсі та Курську палали б у перші години вторгнення.
Як це називати? Недбалість? Некомпетентність? Політичний саботаж? Злочинна безвідповідальність? Політично і практично це виглядає як катастрофічний, свідомий провал, за який кожен українець сьогодні платить своєю кров’ю.
Ті самі люди, які залишили заводи без грошей, а армію — без ракет, після 24 лютого почали цинічно розповідати, що «ніхто не міг знати про масштаб наступу». Могли. Знали. Були зобов’язані забезпечити оборону. Україна у 2022 році була змушена воювати переважно чужою далекобійністю, випрошуючи кожен снаряд у західних партнерів, саме тому, що передвоєнний період угруповання Зеленського витратило на красиву картинку, відосики та закочування мільярдів в асфальт замість ракетних шахт.
Ми мали відповідати ворогу не лише героїзмом піхоти чи проханнями до Заходу. Ми мали бити у відповідь власними серійними ракетами, виробленими ще до великої війни. Те, що угруповання Зеленського зробило з вітчизняним ВПК і продовжує робити зараз, руками СБУ, ДАСУ та Міноборони, — це прямий політичний саботаж, що підпадає під дію ст. 111 ККУ (Державна зрада).
Коли за нашими спинами горять житлові будинки та знищуються підприємства, я не хочу чути казки про «складні обставини» чи нові віртуальні «Фламінго». Кожна незроблена українська ракета — це збережений російський бомбардувальник Ту-95. Кожен паралізований патронний завод — це пропущений «Шахед».
Відповідальність за кров на вулицях наших міст несе не тільки Москва. Її несуть мародери на Печерських пагорбах, які свідомо витягли чеку з нашої власної зброї. І цей злочин не має термінів давності, без права на заставу, без жодних виправдань. Тільки трибунал.