Я пишу цей допис на правах людини, яка виросла в цьому місті. Яка була зросійщена в цьому місті. І якій досі болить за це ватне, проросійське, але назавжди — українське місто.
А головне, я пишу цей допис (як і кожен інший свій допис) — на правах активної, небайдужої громадянки України.
Це відео із закладу «Замок» міста Білгорода-Дністровського.
Військовий почув у закладі російську музику. Підійшов до адміністраторки і попросив вимкнути.
У відповідь почув:
«Єму надоєла російська музика, а на фронт нє хотітє?».
«Так ідітє на фронт, чьо сюда прішлі?».
«Воюют тоже тє, кто на русском язикє разговарівают».
«Чьо ви от мєня хотітє? Пошол вон отсюда, ідіот, блять».
Білгород-Дністровський.
Місто в Одеській області, якому багато років «не щастить» із мерами.
Місто, з якого їде прогресивна молодь, і залишаються, здебільшого, совки та вата.
Місто, в якому мій вчитель історії на другому році геноцидної війни публічно надрочує на совєтську звєзду в паркє побєди і банить мене за наведений йому Закон про декомунізацію.
Місто, в якому мої улюблені вчителі української мови голосували за ОПЗЖ!
Місто, де ще нещодавно, до повномасштабного вторгнення, мер міста (від ОПЗЖ) та його посіпаки не говорили жодного слова українською, ходили «парадами побєдобєсія» та паплюжили памʼять активістів, які загинули 2 травня в Одесі, не даючи росіянам зробити там «онр».
Місто, де один з найвпливовіших людей, наближений до мера (а подекуди, навіть важливіше за мера) — це рпц-шний поп, після критики якого до мене в коменти прийшли боти, які мене проклинали та бажали скорішої смерті.
Місто, з прапором якого вийшов на світовий ринг боксер Ломаченко, коли напередодні великої війни вирішив виходити не з прапором України (переконана, що це не просто симптоматично, це продумано і передбачено було).
Білгород-Дністровський — біль.
Місто, яке хворіє на русскій мір.
Місто, яке потребує лікування та реабілітації.
І ніякі шароварні концерти і синьо-жовта картинка цьому не допоможе.
Треба позбавлятися мера, його оточення, попів рпц та інших прихильників русского міра, в яких би вишиванках вони зараз не ходили.
І, звісно, позбавлятися ось таких потвор із закладів, де грає російська музика, і де посилають нахєр українських військових.
Як позбавлятися?
Розголосом, заявами, відстоюванням позиції, поширенням.
Цей допис — один із шляхів до цього.
Рідний мій Аккермане, Білгороде-Дністровський, не мовчіть!