Я кілька днів тихо переварюю знахідки в Ізюмі і Балаклії. Ні, це не стало для мене сенсацією. Мешканці окупованих територій постійно пишуть нам і розповідають, як зникають їхні знайомі, де у містах катівні, як розстрілювали волонтерів, і як вчителів історії садовили на 60 діб у підвал з коментарем «а это за то, что учите детей нацизма».
Я ловлю себе на думці, що Ізюм більше не асоціюватиметься з фірмовими саджанцями полуниць, які ми щовесни везли з матір’ю додому у руках в маршрутці — 5 саджанців аж по 5 гривень. Шалені гроші для початку нульових) Ізюм нині брат по нещастю Бучі і Бородянки. Ягідне — у збільшеному маштабі. Коли пішли перші повідомлення у березні-квітні про катування в Ізюмі, я очікувала усього цього. Закатованого — лише за те, що на руці браслет у кольорах нашого прапору. Братську могилу наших військовополонених — з впізнаваних почерком, зав‘язаними руками і простреленою потилицею. Знову ще один нещасний з відрізаними геніталіями. І наш новий біль, який пішов у світ — історія родини Столпакових, молодих підприємців, які нині лежать у могилах з маленькими дітками. А ще десь там поруч ще два покоління сім’ї.
Так якого чорта на цій хвилі тягнути сюди опудало радянської бабки Пугачової і її нафталінового ловера Галкіна? Хто ці люди, які пишуть подяки бабці з зачіскою моєї швабри? Хто ці малоросійські хрущики? Якого хера я маю сприймати за морального авторитета захисника бабки Роднянського — людинку, яка зняла всі пропагандистські мілітаризовані серіали на Росії за останні 17 років?
Хто тягне сюди цей постсекондхенд? ОПУ? Антончик Геращенко із постійним пієтетом до російської швалі? Лякливі напомажені істоти із телевізора, які бояться життя без телевізора — і тому поводяться гірше ніж придорожні п&вії? Малоросійська Люся із реклами порошка, яка щовечора полірує власне его у рашистських молей.
Пєвіцу Пугачову ніколи не слухали мої батьки. Для кого її тягнути зараз? Якщо після війни свої стадіони заслужено збиратимуть ОЕ, Skofka, KALUSH, які круто піднімають дух нації. А голосом жінок нині стали Kola, Джері Хейл і Альона Альона. Де тут місце бабці в мішку з-під картоплі?
Нафіга нам її ловер Галкін? У нас стільки нових імен в стендапі, що не встигаєш слухати щось нове. І це класний гумор — їдкий, гостросоціальний, стильний, а не «приходит муж домой, а там сосед с женой».
Люди, які після Бучі і Ізюма шукають щось гарне на Росії нагадують хробаків у вигрібній ямі. Є мільйон способів знайти приємне саме тобі у світі, але цим гомосовєтікус треба піти і поїсти за обидві щоки жовтенького.