Антиукраїнська політика Зеленського проявляється в системній підміні центру. Українська держава дедалі частіше говорить із світом не мовою української національної суб’єктності, а мовою зовнішніх маркерів легітимності: ми не нацисти, бо в нас є синагоги; ми демократичні, бо маємо закон проти антисемітизму; ми зручні для Заходу, бо можемо бути вітриною толерантності; ми воюємо не стільки як українська нація за власне існування, скільки як майданчик “демократії проти тиранії”.
В інтерв’ю Лорі Лумер Зеленський відповів на російську тезу про “нацистську Україну” через кількість синагог, меморіалів, історій, людей і спеціальний закон проти антисемітизму, назвавши це “відповіддю Путіну”. «Детектор медіа» передає його формулу так: “кількість синагог, меморіалів, історій і людей, а також закон — це відповідь Путіну”. Тактичний сенс зрозумілий: Зеленський говорив із американською MAGA-аудиторією, частина якої роками споживала російські тези про “денацифікацію”. Але з погляду українського національного інтересу це небезпечна рамка. Путін напав не тому, що в Україні мало синагог. Путін напав тому, що Москва не визнає українців народом, Україну державою, українську мову мовою, а українську землю землею українців.
Окремо показова сама фігура Лумер. Це не нейтральна журналістка, а впливова MAGA-активістка, яка роками була носієм антиукраїнської риторики: AP пише, що вона мінімізувала російське вторгнення, критикувала підтримку України, називала Україну країною “повною Nazi apologists” і повторювала тези, які Росія використовувала для виправдання агресії. JTA прямо зафіксувало, що Лумер вибачалася за попередні твердження про Україну як “full of Nazi sympathizers” і за образливу формулу щодо Зеленського як “self-hating Nazi Jew”. Тобто Банкова посадила президента України не просто перед критичною американською аудиторією, а перед людиною, яка до вчора сама була ретранслятором російської рамки про “нацистську Україну”.
А тут виникає другий рівень підміни. Її розворот почали пояснювати не лише через українську трагедію, не через Голодомор, Бучу, Маріуполь, Ізюм, депортацію дітей і війну проти української нації, а через єврейський маршрут: Зеленський як єврейський президент, закон проти антисемітизму, синагоги, Бабин Яр, зустріч із рабином Моше Асманом, а згодом ще й знайдені українсько-єврейські корені самої Лумер у Вінниці та Києві. Її походження саме по собі не є проблемою. Проблема в тому, що українська держава знову дозволяє пояснювати українську правоту через неукраїнський сертифікат моральної легітимності: якщо навіть єврейська MAGA-блогерка, яка вірила російській брехні про “нацистів”, побачила синагоги, єврейське життя й єврейського президента — значить Україна не нацистська.
Але Україна не повинна доводити своє право на існування через те, що вона достатньо безпечна для єврейської ідентичності. Сам факт захисту єврейських громад не є проблемою. Антисемітизм має бути заборонений, і закон №1770-IX справді існує з 2021 року. Проблема в асиметрії: держава з гордістю демонструє закон проти антисемітизму, але не демонструє з такою самою силою завершену систему захисту від українофобії — хоча саме українофобія є ідеологічним двигуном російської війни. Українофобія вже визначена в українському законодавстві як заперечення суб’єктності Української держави й української нації, зневага до української мови, культури та прав Українського народу.
Ось як виглядає антиукраїнський ефект: українців у власній державі весь час залишають у статусі “загального населення”, тоді як інші теми отримують спеціальні рамки, спеціальні закони, спеціальну мову і спеціальну міжнародну чутливість. Українець має воювати, платити податки, втрачати дім, терпіти мобілізаційний хаос і щодня доводити свою лояльність, але коли він ставить питання про власну титульну суб’єктність, йому пояснюють, що це “радикалізм”, “етнічність” або “не на часі”.
Відповідь Путіну — це не кількість синагог. Відповідь Путіну — це українська армія, українська мова, українська пам’ять, українська демографія, українська держава і право українців бути господарями на своїй землі. Синагоги, меморіали Голокосту й закон проти антисемітизму можуть бути частиною нормальної політики цивілізованої держави. Але вони не можуть заміняти український центр. Бо Росія веде війну не проти української “недостатньої толерантності”. Росія веде війну проти українського існування.
Україна не повинна доводити світові, що вона має право жити, бо вона комфортна для інших. Україна має право жити тому, що є українська нація. Захист усіх громад у нашій державі — це обов’язок України. Але центром України мають бути українці. Якщо держава, створена українцями, боїться сказати це прямо, вона працює не на українську суб’єктність, а на її поступове розчинення.