У 2019 році, коли на небосхилі з’явився новий Президент, публіка, як завжди, повірила в добру казку. Народ втомився від політики, і втомленому від війни, «зрад», «свинарчуків» завжди підсувають серіал. Спочатку здавалося, що це просто новий сезон прогресивного шоу. Але згодом виявилося: замість нового сценарію — стара режисура часів януковича. І в головних ролях — ті, хто добре себе зарекомендував ще в його епоху.
Наприклад, Олег Татаров.5 років тому Володимир Зеленський зробив рух, що не вимагав ані сміливості, ані фантазії. Просто підняв із минулого одного з керівників розгону Майдану, вірного портновського пажу і, як виявилося, безцінного кадра для нового-старого режиму.
Татаров — це не просто прізвище, а почерк епохи розгону майдану. Це символ того, як можна поховати антикорупційну вертикаль без особливого клопоту. Як посадити «своїх» у всі кабінети — від судів до СБУ. Як будувати державу, де право перестає бути правом, а стає — похоронним оркестром.
З приходом Татарова в ОП держава почала дихати реверсом: повернулося телефонне право — як основа юриспруденції, обшуки — як спосіб заохочення або покарання, антикорупційні органи — як ідеальні об’єкти для штурму.
І головне — цілковита безкарність. Бо Татаров завжди був потрібен. Він зручний, нічого не говорить публічно, але чудово говорить в кулуарах. Його ім’я — у всіх журналістських розслідуваннях, але його посада — незмінна.
За розслідування про нього можна потрапити під каток. Як Червінський. Як ті, хто насмілився ставити питання. А десь у Reuters читаємо: хабарі через Татарова йшли ще з 2014 року. Це не заважає йому формально бути частиною антикорупційної держави. Бо головне — не втік, у Зеленського цей аргумент — універсальний.
У 2020-му він пояснив: «Татаров — професіонал, бо не втік з януковичем». І з таким самим ентузіазмом він потім сказав про чеченців. Пам’ятаєте? «Доки вас тут не було, Татаров вбивав чеченців». Хамство, запаковане у пафос. І небезпека — запакована у дурість.
Але найкраще Зеленський показав себе, коли петиція про звільнення Татарова набрала понад 25 тисяч підписів. І що? І нічого. Відписка, байдужість, плювок. Не в обличчя — у спину. Щоб не побачили.
І все це — не помилка, не непорозуміння, а усвідомлений вибір.
Бо якщо Президент 5 років утримує в офісі людину з біографією Татарова — то він не просто терпить. Він — співучасник.Співучасник повернення ригів, знищення незалежних судів, перетворення антикорупційних структур на мішень, виродження демократії в її антипод.
Тому вся ця історія — не про Татарова. Він давно зрозумів, як працює система. Це історія про Зеленського, який знає і розуміє — і саме тому винен.
Бо коли «той, хто не втік» тримає «того, хто не втік » — це не сюжет, а клінічно-політичний діагноз.
І справа звісно не стільки в Татарові, скільки в президенті, який не має ні бажання, ні політичної волі до змін. Хоч це все роками не може виглядати лише як постійні провали, недопрацювання та помилки — це схоже на системну роботу влади не на інтереси народу України.