Капітанівка: операція з ознаками агентурно забезпеченої диверсії

Нагадаю, 24 липня Росія вдарила балістичними ракетами по локації, де асоціація «Армада» проводила демонстрацію оборонних технологій. Офіційно повідомлено про десятьох загиблих і близько сотні поранених. Повітряні сили підтвердили два балістичні влучання у Київській області. Серед учасників були представники оборонної промисловості та потенційні користувачі систем. Після трагедії організатора заходу затримали, а Генеральний штаб поспішив заявити, що уражений «цивільний об’єкт» не належить до сфери управління Сил оборони.

Це бюрократичне дистанціювання є першою великою неправдою Капітанівки. Об’єкт міг формально належати приватній структурі. Але захід, на якому демонструють системи виявлення і перехоплення повітряних цілей, РЛС, РЕР, РЕБ, дрони-перехоплювачі та технології захисту критичної інфраструктури представникам оборонної індустрії, військовим і державним користувачам, не стає цивільним пікніком лише тому, що земля не перебуває на балансі ЗСУ. «Цивільний об’єкт» у момент такої демонстрації функціонально перетворюється на оборонний технологічний вузол і високоцінну ціль.

«Армада» пояснює, що це була не виставка, а практична демонстрація і що для випробування РЛС, РЕР, РЕБ та систем перехоплення був необхідний відкритий простір. Технічно це правда, яка викриває організаторів ще більше. Відкрите поле було необхідне обладнанню. Сотні людей на цьому полі не були необхідні нічому, крім створення цілі. Системи можна було розгортати поетапно, демонструвати різним групам у різні дні, передавати телеметрію до захищеного командного пункту, розосередити виробників, користувачів і державних представників. Натомість найцінніших для оборони людей фізично зібрали біля обладнання, яке саме по собі мало привернути увагу російської розвідки.

Організатори також запевняють, що локація не була оприлюднена і повідомлялася лише «підтвердженим учасникам» після реєстрації та перевірки. Але закритість не визначається відсутністю адреси у відкритому дописі. Інформація, передана сотням людей через електронну пошту, месенджери, CRM, реєстраційні форми і телефони, вже не є секретною. Це лише розподілений витік, у якому ворогу достатньо скомпрометувати один акаунт, завербувати одного учасника, отримати одну переслану геолокацію або використати дані одного зараженого телефона.

Мій аналіз медіаполя показав, що фактично на заході могло перебувати більше шести сотень осіб. Візуальний підрахунок припаркованих легкових автомобілів, бусів, вантажівок з обладнанням та службового транспорту дає приблизно півтори сотні машин. Я не подаю цифру 600 як остаточно встановлену, але вона виглядає цілком можливою, якщо врахувати не лише зареєстрованих гостей, а й водіїв, охорону, технічні команди, екіпажі, державні делегації та персонал об’єкта. Саме тому держава має оприлюднити не зручну округлену кількість, а реальну картину: реєстраційну базу, число виданих перепусток, журнали в’їзду, записи камер, кількість автомобілів, евакуйованих і самостійно доставлених до лікарень людей.

Найважливіше питання — не скільки саме було учасників, а хто їх туди направив. Після удару нам пропонують повірити, що це був приватний, нібито не погоджений із державою захід. Але серед загиблих — Валентина Савіцька, керівниця Центру міжнародного співробітництва та стратегічних комунікацій Управління державної охорони України. Це вже не стороння людина з випадковим інтересом до дронів, а керівниця структурного підрозділу органу, призначенням якого є охорона вищих посадових осіб і державних об’єктів. Її присутність повністю руйнує спробу представити подію як автономну ініціативу приватних ентузіастів. Необхідно встановити, чи перебувала Савіцька там за службовим завданням, хто погодив її участь, хто ще представляв УДО, чи перебували на заході особи, які підлягають державній охороні, чи проводилося попереднє обстеження локації, чи існували план евакуації, передова група, резервний маршрут і документована оцінка загроз.

Логічна розвилка тут убивча для держави в обох варіантах. Якщо керівниця підрозділу УДО, військові та представники інших державних органів прибули офіційно, державна система знала про подію і була зобов’язана забезпечити її контррозвідувальний та фізичний захист. Якщо вони приїхали без наказів, погоджень і відома керівництва, це означає, що в Україні не існує дієвого контролю навіть за службовою участю високопоставлених співробітників державної охорони в оборонних заходах. Третього переконливого пояснення немає.

Мої знайомі, пов’язані із системою Міністерства закордонних справ, повідомляють про загибель родичів на цьому заході. Я не називаю їх без згоди сімей, але сам факт надходження таких повідомлень ставить питання про значно ширший державний і міжнародний склад учасників, ніж той, який зараз визнається публічно. Кого направляли державні органи? Хто формував делегації? Хто з посадовців отримував запрошення? Хто затверджував участь міжнародних партнерів? І чому після удару держава приховує повний перелік представлених установ, водночас намагаючись назвати подію приватною?

Юридичні та організаційні зв’язки «Армади» теж не дозволяють відокремити її від державного військово-промислового контуру. Асоціація зареєстрована за адресою Банкова, 12, її керівником є Василь Гончарук. Сама адреса навпроти Офісу президента не доводить управління з Банкової, але демонструє зовсім не периферійний статус організації. «Армада» входить до Української ради зброярів — платформи, створеної саме для взаємодії приватної оборонної індустрії з державними структурами, військовими та міжнародними партнерами. Головою правління цієї Ради став радник президента Олександр Камишін, а Василь Гончарук увійшов до її керівного складу.

Цікаво, а яка роль радника ОП по стратегічним підприємствам і напрямкам Камишіна в організації та політичному кураторстві цього заходу? Він не міг залишатися стороннім спостерігачем. Формальне заперечення безпосереднього статусу організатора нічого не пояснює. Хто забезпечив участь державних замовників? Хто запросив військових? Хто залучав міжнародних партнерів? Хто надав асоціації доступ до керівників оборонних підприємств і державних структур? Чи використовувалися організаційні канали Ради зброярів? Чи знав її голова про дату, масштаб і місце проведення? Чи проводилася хоч якась оцінка безпеки на рівні політичного куратора приватного ОПК?

Саме тут з’являється зв’язок між діями державних органів і знищенням українського військово-промислового комплексу. Росія вдарила не просто по виставкових стендах. Вона вдарила по носіях компетенцій: конструкторах, технологах, керівниках виробництв, інтеграторах, фахівцях із РЕБ, РЕР, радіолокації та перехоплення. Обладнання можна відновити. Рідкісного інженера, який роками створював конкретну систему, відновити неможливо. Загибель або тяжке поранення кількох ключових фахівців може зупинити продукт, зірвати випробування, контракт, серійне виробництво і постачання на фронт. Збирання таких людей в одній точці — це не просто порушення безпеки. Це формування для Росії каталогу цілей у фізичному просторі.

Тому державні органи не перебувають поза межами цієї диверсії. Вони були представлені на заході своїми працівниками. Державний і наближений до президентського центру галузевий контур забезпечив організаторам доступ до оборонних виробників, військових, користувачів і міжнародних партнерів. СБУ мала відповідати за контррозвідувальний режим. Поліція і місцева влада не могли не бачити масового руху транспорту і техніки. Військове командування мало контролювати участь військовослужбовців. УДО мало знати про місцеперебування власної високопоставленої співробітниці та можливу присутність охоронюваних осіб. КОВА і РВА мали оцінювати проведення масового оборонного заходу в зоні досяжності російської балістики.

Якщо всі вони справді нічого не знали, Україна не має системи державної безпеки. Якщо знали, але не втрутилися, їхня бездіяльність стала частиною успіху російської операції. Якщо частина з них сприяла проведенню, водночас блокуючи або обходячи нормальні процедури погодження, необхідно перевіряти вже не лише службову недбалість, а свідоме створення умов для ураження. Саме так має виглядати предмет розслідування, а не зручне перекладання всієї відповідальності на одного керівника приватної асоціації.

Версія фізичного радіомаяка на місці можлива, але не є єдиною і навіть не обов’язково головною. Сучасні ракети сімейства «Іскандер» здатні уражати відомі стаціонарні координати із супутниковою та оптико-електронною корекцією без наземного маяка. Декілька влучань в один район самі по собі не доводять присутності коригувальника біля цілі.

Але для Московії було необхідне інші передумови: своєчасне підтвердження, що захід не скасували, обладнання розгорнуто, делегації прибули, а концентрація людей досягла максимуму. Таке підтвердження могло надійти від агента серед учасників або персоналу, зі скомпрометованого телефона, через геолокаційні дані, камери спостереження, розвідувальний безпілотник, автомобіль біля в’їзду, зламану реєстраційну систему або службовий канал. Пошук лише металевої коробочки з антеною може стати зручним способом не досліджувати справжній інформаційний ланцюг.

Удар по Капітанівці виглядає як завершений цикл цілевказання. Спочатку створено високоцінну концентрацію. Потім інформацію про дату та формат заходу поширено серед великої кількості людей. Далі сотні учасників і десятки автомобілів підтвердили активність локації. Державні органи не зупинили захід і не забезпечили належного захисту. Росія завдала удару в робочий час демонстрації. Після цього українська влада почала називати об’єкт цивільним, державні структури — непричетними, а відповідальність — приватною.

Особливо промовистою є поведінка позаштатного радника президента Сергія Бескрестнова, відомого як Флеш. Після удару він заявив, що не був на заході й не планував туди їхати, оскільки побачив ризики: відсутність укриття, анонс в інтернеті, надмірну кількість учасників, досяжність балістики і завчасне повідомлення місця. Він також пообіцяв обговорити проблему з президентом.

Це яскраво показує, що небезпека була очевидною для ОПи та її профільного експерта ще до події. І тоді постає у мене питання: якщо радник президента бачив смертельні ризики, чому державний механізм не було запущено до удару? Чому він просто не поїхав сам, але не домігся скасування або перенесення? Кому повідомив про свої висновки? Чи попередив Камишіна, УДО, СБУ, організаторів, військових? Або перелік нібито завчасно помічених ризиків було сформульовано вже після трагедії для дистанціювання від неї? Обидві версії потребують відповіді.

Капітанівка не є першим таким ударом. На Яворівському полігоні у березні 2022 року загинули понад 60 людей, ще понад 160 були травмовані; слідство встановило агента, який передавав інформацію співробітнику ФСБ. У Десні загинули 87 осіб. У Чернігові російська ракета вдарила по заходу виробників і користувачів безпілотників — сім загиблих і 214 травмованих. У листопаді 2023 року командування зібрало бійців 128-ї бригади на нагородження біля фронту — 19 загиблих.

У Полтаві удар по військовому інституту забрав життя 59 людей, понад 340 дістали поранення; прокуратура окремо розслідує можливу службову недбалість посадовців, які допустили скупчення особового складу. 1 червня 2025 року удар по навчальному центру Сухопутних військ призвів до загибелі 12 військових і поранення понад 60. За ним відбувалися нові атаки на навчальні підрозділи.

Це вже не набір нещасних випадків. Це повторювана технологія: українська вертикаль створює концентрацію, російська розвідка її виявляє, ракета завершує роботу, а після удару українська держава карає одного зручного виконавця, не змінюючи самої системи. В Яворові був доведений агент, але це не призвело до універсального режиму захисту наступних концентрацій. Після Чернігова оборонні демонстрації не стали принципово іншими. Після 128-ї бригади продовжилися удари по навчальних центрах. Після Полтави сотні виробників і державних представників знову зібрали на відкритій локації під Києвом.

Російська агентура — найвища форма проникнення в управлінські процеси, коли потрібні ворогу рішення ухвалюються самою українською системою. Зібрати людей. Не розосередити. Не забезпечити укриттям. Розіслати інформацію на сотні пристроїв. Допустити військових і посадовців без єдиного безпекового контуру. Не скасувати подію попри очевидні ризики. Після удару розірвати відповідальність між установами так, щоб кожна заявила: «це не наша сфера».

Росія запустила ракети. Але ціль для цих ракет створили в Україні. Її наповнили українськими інженерами, військовими, державними службовцями й міжнародними партнерами. Її залишили без належного захисту. Її існування підтвердили сотнями цифрових і фізичних слідів.

Якщо слідство обмежиться одним затриманим організатором, це буде не розслідування диверсії, а її завершальна фаза — приховування державної частини операційного ланцюга. Відповідати повинні не лише ті, хто орендував майданчик і розіслав запрошення. Відповідати повинні ті, хто забезпечив державне представництво, політичне кураторство, доступ до оборонних виробників, пропуск військових, контррозвідувальний режим, охорону, погодження та контроль. Необхідні окремі процесуальні оцінки дій УДО, СБУ, військового командування, Національної поліції, Київської обласної та районної адміністрацій, галузевого керівництва і президентських радників.

Головний ресурс Росії в Україні — не кількість «Іскандерів». Її головний ресурс — агентурне проникнення, скомпрометовані державні структури і влада, яка після кожної трагедії захищає передусім себе. Український ВПК знищують не тільки ударами по заводах. Його знищують, коли найкращих інженерів збирають в одному полі; коли незалежних виробників перетворюють на керовану з Банкової мережу; коли державний доступ продається як «консолідація галузі», але не супроводжується жодною реальною відповідальністю за безпеку; коли після загибелі людей система оголошує себе непричетною.

Капітанівка має бути розслідувана не як невдала виставка. Це операція зі знищення частини української оборонної інтелектуальної еліти. Російська сторона виконала фінальний удар. Але весь попередній виробничий цикл цілі — організаційний, державний, інформаційний і безпековий — був виконаний усередині України. І поки суспільству не назвуть усіх, хто створив цю ціль, хто привів туди державних представників, хто знав про небезпеку, хто не зупинив захід і хто повідомив ворогу, що всі вже на місці, ми маємо право розглядати владні органи не як сторонніх свідків трагедії, а як співучасників української диверсії.