Днями стрічки новин облетіла наче обнадійлива звістка: путін анонсував зниження видатків на оборону «наступного і потім наступного за ним року».
Не бракує коментарів, що росія «здувається». Зрештою, у війні на виснаження подібні рішення — справді непогана ознака. От тільки замість розслаблятися — ми, навпаки, маємо подвоїти зусилля.
1. У 2025 році росія запланувала на військові потреби рекордні 175,5 млрд доларів США. Це більше 6,3% ВВП, і на 35 мільярдів доларів більше, ніж у 2024.
Тож, деяке відносне зниження залишить військові видатки на високому рівні — але дозволить підтримати інші галузі, які почали задихатися.
Для порівняння: Україна передбачає у 2025 році витратити близько 56 млрд доларів на оборону — і це понад 26% ВВП.
Уряд уже ухвалив законопроект про збільшення уже в цьому році видатків на «сектор оборони і безпеки» на 412 млрд грн (близько 10 млрд дол) — поки що за рахунок запозичень і перерозподілу витрат. Хоча з минулого року запевняли, що це не знадобиться.
При такому співвідношенні витрат росія вважає, що може дещо знизити тиск на власну економіку: мовляв, ресурсів «і так вистачить», щоб перетиснути Україну.
2. У стрічці не бракує оптимістичних дописів про те, що, мовляв, повідомлення про критичне нарощення росіянами виробничих потужностей — це «фейк, психологічний тиск і російське іпсо».
Найчастіше згадують відому тезу про «виробництво 1000 шахедів на день» — і всіляко її спростовують.
Але магія цифр не має засліплювати. Відповідно до зведень Військово-повітряних сил, щоночі Україна відбиває напад 300-500 шахедів — і середня цифра стрімко наближається саме до 500, із тенденцією скоро цю межу перевищити. Варто нагадати, що іще рік тому середня атака включала 20-30 шахедів. Запуск шахедів по місяцях зростав з 300 до 1300… а зараз говоримо про такі порядки цифр у щоденних атаках.
Тож тисяча не тисяча — а сотні дронів-убивць росія виробляти і використовувати спроможна. До цього не бракує попереджень фахівців про різке зростання кількості і якості ворожих дронів на фронті — аж до перспектив полювання дронами на військових і цивільних.
І це — не беручи до уваги ракет (виробництво яких не вдається збити) та інших видів озброєння.
Тож шапкозакидальницькі прогнози ворога таки підкріплені знанням про виробничі спроможності. Станом на зараз, росія не відчуває потреби закінчувати війну.
3. Яскраві, дошкульні, але, на жаль, одиничні акції України штибу «Павутиння», та нальоти на російські об’єкти за допомогою наших наявних дронів і ракет поки показують (і ворогу, і союзникам), що Україна здана відчутно вкусити — але поки неспроможна загризти.
Грізні постановки задач про тисячі ракет і десятки тисяч дронів, рапорти про нові розробки мають певний піар-ефект (і той зменшується) — але поки не підтверджуються відчутними втратами російської машини війни.
Ми поки не вийшли на рівень, коли щоденні укуси знекровлять ворога і примусять думати про завершення капітуляції.
4. Формула виживання і перемоги у війні на виснаження доволі проста. Але ця простота — у визначенні, а не виконанні:
(а) сучасні фортифікації в полі, які зупиняють рух російського «бульдозера» і роблять ціну кожного метра неприйнятно високою;
(б) темпи мобілізації, які дозволяють не лише поповнювати втрати, але й планувати операції проти ворога;
(в) забезпечення ресурсами, чому має бути підпорядкована дипломатія (від кадрової до парламентської до «культурної») — і що має бути мірилом її ефективності; особливо в умовах, коли Китай і кндр суттєво підтримують росію;
Іншим боком цієї ж монети є санкції. Замість розмов про те, чи і наскільки працюють нинішні — необхідно домагатися накладення нових (навіть провокуючи їх власними діями, як-от перекриттям нафтопроводу «Дружба») і спільно відстежувати та перекривати шляхи обходу санкцій.
Це все потребує іншого рівня діалогу з партнерами — який має бути розширено (із залученням опозиції, експертного співтовариства), поглиблено (із залученням конгресменів, парламентарів, експертного співтовариства країн-партнерів) та інтенсифіковано (спілкування має вестись постійно, а не від випадку до випадку).
(г) «економіка на військових рейках», що означає пріоритет військових замовлень, знищення бар’єрів для масштабування вдалих рішень і максимальне зближення і спрощення зв’язку між фронтом, розробником і виробником;
(ґ) створення «екосистеми» — можливостей підтримки — для створення технологій прориву. Здатних переводити війну на інший рівень, збільшити втрати ворога і примусити відчути війну якомога більшу кількість росіян.
Притому застосування цих технологій має бути швидким і масовим — а не яскравим і одиничним.
Економіка росії має безліч вразливих місць — логістичних, ресурсних тощо. Удари по цих точках матимуть ефект доміно — обвалюючи цілі сектори і відволікаючи значні ресурси на відновлення.
5. Усі ці позиції давно і загально відомі. Однак команда Зеленського жертвує якістю їх виконання, бо має два інших, пов’язаних між собою пріоритети.
По-перше, нестримне збагачення — що раз у раз проривається у публічний простір черговим скандалом (від «яєць по 17» до нещодавньо вскритих оборудок Чернишова).
При цьому йдеться про багатомільярдні втрати — і покривання винуватців, близьких до президента.
По-друге — це бажання зберегти владу (краще — у нинішньому, монопольному стані) не лише на час війни, але й надовго після неї. Це і шанс продовжити «крадівництво», і бажання уникнути відповідальності за попередні гріхи.
Відтак призначення відбуваються не на основі компетентності — а на основі лояльності до Зеленського і його офіс-менеджерів на чолі з Єрмаком. Відтак судову і правоохоронну систему і далі використовують, за лекалами Портнова, для придушення внутрішньої опозиції — і з політичного, і з військового, і з місцевого, і з бізнесового, і з медійного середовищ. Відтак медійні можливості спрямовуються, наприклад, не на спростування російських фейків щодо мобілізації, а на щоденне штампування брехні проти Порошенка та восхвалення Зеленського.
Нещодавні опитування, які показують, що 41% бачить рух влади до авторитаризму, 60% вважають корупцію у владі більшою проблемою, ніж обстріли, а близько 70% розуміють потребу в конструктивній критиці — свідчать, що глибинне несприйняття громадянами стану справ у країні визріває.
Попри оптимістичні показники довіри до Президента, це не має заколисувати. Будь-який серйозний провал може потягти за собою ланцюгову реакцію.
Але замість запобігати цьому, влада продовжує виходити із бажання збагачення і продовження власної монополії.
6. Це означає необхідність зміни політики — як підходу до прийняття і впровадження рішень.
Будь-які рокіровки у Кабміні нічого не означатимуть — доки міністри і прем’єр дослухатимуться команд «офіс-менеджерів», які ні за що не відповідають і якраз є носіями пріоритетів «збагачення і збереження при владі».
Будь-які спроби «обійтися без Порошенка», «поставити військових на місце», «централізувати ресурси самоврядування», «зробити весь бізнес лояльним і змусити ділитися» тощо лише погіршують ситуацію — бо система витрачає час і ресурси на внутрішню боротьбу замість опору зовнішньому ворогу.
А стан, наприклад, активів, відібраних в управління Агенцією з управління активами (АРМА) — показує, що перемога нинішніх можновладців у внутрішній боротьбі означатиме не покращення, а погіршення якості управління. Бо «до булави потрібно голови» — а рівень компетентності залишається низьким, притому відсутність конкуренції не створює будь-яких стимулів для розвитку.
7. Власне, із цими спостереженнями пов’язана вимога створення Уряду національного порятунку як механізму оптимального управління ресурсами.
Незалежність від забаганок Банкової дасть можливість урядовцям діяти на результат, а розуміння конкуренції забезпечить необхідний взаємний контроль і залучення ресурсів бізнесу та суспільства для вирішення поставлених задач.
Із таким підходом єдина проблема — суперечність пріоритетам влади на «збагачення і збереження». Однак постійне відставання від вирішення проблем, втрата ініціативи і дедалі впевненіша перевага рф у технологіях чітко показують: ставка на «якось воно буде» не зіграє.
У якийсь момент, — наприклад, восени-взимку — очікування дадуть збій. І тоді формування Уряду національного порятунку стане нагальною необхідністю. За принципом 24 лютого 2022: «Хочете жити — не заважайте працювати».
От тільки щоб тоді не було пізно.
—
На ілюстрації — бачення ШІ віковічного протистояння Руси як цивілізації і дикого поля «за річкою, за степом», яке нині і вже тривалий час уособлює росія.
Огріхи в зображенні видаються дуже знаковими. Подібність обладунків нагадує, як швидко орда перехоплює і масштабує наші винаходи. Дивне розташування щита показує, як багато нам треба виправляти в тилу, або забезпечити і захистити фронт. Але найголовніше: ми маємо встояти, інакше Європу і весь світ знов затоплять темні віки…
