Втопитися в Тисі чи загинути на війні?
Вже кілька тижнів я рефлексую над історією, коли молодий хлопець загинув, намагаючись перепливти Тису.
Я думаю про те, наскільки треба бути відірваним (чи спеціально відірвати себе) від України, щоб свідомо ризикувати своїм життям — не захищаючи свою країну під час нападу на неї — а тікаючи з неї.
Я думаю про всіх тих втікачів — роздавачів хабарів, покупців фіктивних папірців для виїзду, СЗЧ-шників тощо — вони ж, фактично, теж ризикують життям, свободою, репутацією, поверненням додому (!), і навіть своєю родиною — коли незаконно тікають за кордон. Це означає, що вони не так вже й бояться смерті, тюрми тощо, і готові таки ризикувати всім — проте тільки заради себе, а не заради України.
Ще одна епічна історія: на Закарпатті втікач стріляв у прикордонника і був ним же застрелений.
Тобто, ті самі люди, які розказують, що вони «не народжені для війни», не хочуть брати до рук зброю тощо, готові стріляти у своїх (!), аби тільки не стріляти у ворогів.
І вже хрестоматійна історія: «мій син не повʼязує свого життя з Україною, бо давно вже за кордоном і повертатися не збирається». Оці всі неповʼязувальники свого життя з Україною, які (переважно) їздять світом з українським паспортом (але це ніяк не повʼязує їх з Україною, ви що), заговорили, чомусь, про своє неповʼязування лише після початку повномасштабного вторгнення. А до цього вони так гарно ходили у вишиванках центральними вулицями америк/європ, регулярно приїжджали до українських стоматологів і перукарів, привозили на літо дітей до своїх батьків в українське село — набратися вітамінів та сил від святої української землі, ходили-захоплювалися київськими й одеськими ресторанами, розказуючи, як бракує такого сервісу та їжі у них «на чужині», а дехто перевіряв, як працює тут його бізнес. Але ж це все ніяким чином не повʼязує їх життя з Україною, в жодному разі!
Взагалі, оця риторика «не повʼязую свого життя з Україною» — звучить для мене як щось цинічне, жалюгідне, негуманне і жорстоке.
Це все одно, що сказати: «Я не повʼязую більше свого життя зі своїми батьками, бо я з 18 років з ними не живу і далі жити з ними теж не планую. Шо там? На них напали, намагаються вбити, зґвалтувати, знищити? Ні-ні, сорі, мене це не стосується, у мене тепер своя родина, мені треба думати лише про себе та безпеку своїх дітей. І взагалі, ці батьки мені нічого не дали, я досяг(ла) всього сам(а)!»
Для мене справді дивовижно, наскільки у деяких людей відсутні ці базові, людські звʼязки з країною, в якій вона народилася, викормилася, виросла, здобула освіту, отримала можливості, в тому числі — можливості поїхати вчитися/працювати/жити за кордон.
А може, це страх втратити комфортне життя (не страх смерті, ми вже зрозуміли це на прикладі з Тисою) стирає зв’язки з країною, рідним домом, культурою, мовою, оточенням, батьками тощо. Страх проміняти своє комфортне та безпечне життя на служіння державі — можливо, саме це засліплює сильніше, ніж страх померти.
Памʼятаю, коли ми з чоловіком, під час повномасштабного вторгнення, були в одному з найкрасивіших гірських курортів світу, я не могла ні їсти, ні спати, ні дивитися на гори. Я думала про село, звідки родом мій батько. Село, яке викормило нас із сестрою в убогі 90-ті, те саме село, звідки я набиралася сили: фізичної і духовної, вбирала в себе українські традиції, мову, культуру, природу. Село, де я написала свій перший текст для газети. Текст, до речі, був про моє місто — Білгород-Дністровський. І там, в Альпах, коли росіяни бомбили всю Україну, я думала про Білгород-Дністровський. Про моє бідне місто, що потерпає від зрадників і колаборантів. Про своїх батьків, які там живуть.
Я народилася в Харкові. Дорослішала в Білгороді-Дністровському. Навчалася у виші й насолоджувалася юністю в Одесі. Більшість свідомого життя живу в Києві. Я не називаю себе ні харківʼянкою, ні аккерманкою, ні одеситкою, ні киянкою.
Я — українка. І я нерозривно пов’язую себе, де б я не жила до і після (якщо виживу) війни — зі всією Україною.
Моя мати родом з Донбасу, я проводила своє дитинство в Лисичанську. Я пов’язую себе із розбомбленим і окупованим Лисичанськом — я мрію туди приїхати і сходити до бабусиного будинку з найкращим у світі садом і найсмачнішими черешнями — навіть якщо його там більше нема.
Мій дід — з Криму. Я провела на півострові дуже багато щасливих днів — я неподільно пов’язую себе із Кримом — і мрію одного дня проїхатися знову серпантином на Ай-Петрі та прогулятися набережною Феодосії.
Мій батько — з Бессарабії, його дід та баба жили за окупації румунів та більшовиків, воювали в Другій світовій, все життя говорили українською мовою. Я невіддільно пов’язую себе із Бессарабією — кожного разу, готуючи червоні перці з козиною бринзою, кожного разу, співаючи українські пісні, яким мене навчила моя баба.
Мій чоловік — з Херсона. Тепер я пов’язую себе і з Херсоном — вайб цього міста, разом із солодким смаком гарбузів і кавунів — тепер назавжди зі мною і в мені. Я бачила Херсон пораненим і хоробрим — одразу після його деокупації. І я мрію знову прогулятися мирною херсонською набережною зі своїм коханим, який наразі робить все, щоб наблизити цей час.
Перебуваючи під час вторгнення в австрійських Альпах, я думала про свою Україну, з якою я нерозривно пов’язую своє минуле, теперішнє і майбутнє — де б я не знаходилась. Тоді я буквально зрозуміла і відчула те, про що раніше читала лише в патетичних художніх образах — бажання «цілувати землю». Я хотіла повернутися до України і цілувати рідну землю, скільки б ракет на неї не летіло. А чим більше летітиме — тим жадібніше цілувати.
Не пов’язувати своє майбутнє життя зі своєю країною, ризикувати життям у Тисі — а не на фронті, стріляти у прикордонників — а не в окупантів, купляти фейкові довідки про непридатність, зачаїтися за кордоном з військовою катедрою/повісткою та «вірою в ЗСУ» тощо тощо — це, мабуть, бажання втекти від реальності — свідомо втратити свої корені, свою основу, своє місце сили, свій ґрунт, відірвати себе від усього цього — що наразі може принести тобі дискомфорт, труднощі, небезпеку.
Зрештою, це бажання втекти: від країни, відповідальності, обставин, війни, мобілізації і чого завгодно.
Та насправді — це втеча від самого себе. І втрата себе.