До міста не дістають, але тепер підібрались ближче. Пошкоджень отримують 20 будинків за раз.
Повністю зруйнована ТЕЦ-5, відбудовувати її треба кілька років, замовляти нове обладнання. Майже з нуля. Тепер електроенергію нам дають інші міста. Ми живемо з графіками відключень, води теж періодично немає.
Шахеди літають, як бджолиний рій. З різних боків міста . Курсують різними маршрутами. Я чую протяжний свист нашої ППО, вибух, і ракета летить в темне небо. Ці тварі зовсім поряд, ми читаємо повідомлення про райони, які вони перетинають. На ранок чергова будівля принаймні без вікон. Повітряних тривог, напевно, кілька десятків за день. Збилася з рахунку. Бо тільки закінчується одна — через кілька хвилин починається наступна. Кілька хвилин. Не годин.
Як сказати… Вдень не страшно. Вдень місто живе. Голосно. На генераторах. Відкриті крамниці. Будуються нові бізнеси. Гуляють галасливі діти. Хлоп’ята років дев’яти -десяти на велосипедах, чекають, коли можна буде переїхати заповнену автівками вулицю. Пенсіонери справно чимчикують до Укрпошти, щоб сплатити комуналку. Всі в курсі новин. Більшість читають Телеграм. Продаються квіти, кава і десь в приватному секторі вже хтось смажить шашлики. Бо світла немає, і хто може виходить працювати за двір, або в садок. Приводить до ладу ділянку. Радіо не завжди ловить. Тому в результаті чисто — і шашлики як нагорода.
Комунальники метуть вулиці. Розтрощені прильотами кав’ярні відбудовуються, і тоді, щоб їх підтримати, до них вишукуються довгі черги з відвідувачів.
Вдень не страшно. Вдень ми живемо. А вночі, в темряві, в тиші доводиться чути війну. Я не знаю, чи надовго вистачить нашої нервової системи. Але точно знаю, що таку дивовижну націю, яка так хапається за життя, стерти з поверхні землі неможливо. Мені іноді здається, що ми як ті дикі вперті рослини, що здатні прорости через каміння. Без води та світла, рослини на генераторах, але кожне випробування лише робить нас сильнішими.
Це ж відома істина, чи не так?
І хіба є інші варіанти?