Щороку цього дня ми віддаємо шану пам’яті героїв Крут.
І щоразу думаю, що героїзм зовсім молодих хлопців став наслідком зради, недалекоглядності, безпечності дорослих, можливо навіть їхніх батьків і вчителів.
Ремісники і робітники нової незалежної держави розвісили вуха і чекали «закінчення епохи бідності» для пролетаріату. При тому, що працівники заводів, майстри, дрібний інженерний персонал, ті ж ремонтники у Києві та інших містах жили як сир у маслі. Ніколи після того не було у них такого життя, і досі про той рівень можна тільки мріяти. Один працюючий чоловік спокійно утримував всю родину, з житлом, освітою дітей, модними сукнями «з Парижу» для дружини і подорожами на відпочинок.
Селяни присіли перечекати заворушення, у абсолютній впевненості, що до них не дійде. Але під шумок не забули випатрошити панські маєтки, потягли додому все аж до ношених панталонів, топили пічки стародруками з безцінних бібліотек, але при цьому вірили, що для них персонально все буде добре. Головне вірити.
Міщани не вхопилися за шанс здобуття незалежності, а з великою підозрою поставилися до всіх цих новацій. Згаяли дорогоцінний час на чвари і політичні побоїща — партійна боротьба була страшною.
Армія… «Сердюцькі полки» категорично і рішуче розбіглися додому, бо як тут всидіти, якщо там без них панську землю починають ділити.
Ну і Центральна Рада, значно менша чисельно за теперішній парламент і кратно вища за нього в інтелектуальному плані. Успішна у багатьох сферах, але провальна в одній єдиній, яка зрештою їх усіх і поховала. Філософи, історики і філологи протиставили росіянам «візію», а треба було протиставляти багнети, гармати і кулемети.
Вони теж вірили, що зможуть зазирнути в очі путіну і щось там змінити в цих очах силою свого гіпнозу.
А дітям це усе вигрібати.
Період УНР — один з найтрагічніших у нашій історії, про який ми досі мало знаємо, і уроки якого так і не були вивчені. Події 2019го це наочно показали.