Афіша зі сконструйованого майбутнього: Як малоросійська попкультура доросла до державної влади
.
Є фотографії, які не треба навіть довго коментувати. Вони працюють як архівний рентген. На старій афіші можна побачити не лише конкретний концерт, дешеву передвиборчу поліграфію, провінційний палац культури і акуратно виведене «Молодь за Януковича». На ній видно цілу культурну екосистему.
Україну початку 2000-х, у якій політика була не боротьбою світоглядів, а гастрольним туром. У якій артист не ніс позицію, а обслуговував замовника. У якій молодь не переконували, а розважали. У якій виборець був не громадянином, а глядачем у залі. У якій влада купувала не тільки телеканали, адміністрації та виборчі комісії, а й сміх. Це дуже важливо пам’ятати: сміх теж можна купити. І коли його купують системно, він перестає бути свободою. Він стає частиною апарату.
.
У 2004 році Україна формально переживала президентську кампанію, а фактично — цивілізаційний розлом. З одного боку стояла вимога громадянського голосу, з іншого — адміністративна машина пізнього кучмізму, яка намагалася передати країну спадкоємцю. Це був момент, коли держава або мала вирватися з пострадянського адміністративного мороку, або остаточно в ньому законсервуватися. В цьому мороці культура не була нейтральною. Вона не стояла осторонь. Тодішні медіа писали про музичну агітацію за Януковича — тур «Молодь — проти! Молодь — за!», який охопив 30 міст і сотні тисяч глядачів. Питання про те, хто це оплатив, було не лише про гроші. Воно було про моральну бухгалтерію. Про те, скільки коштує голос артиста в країні, де політична позиція легко перетворюється на концертний райдер. А памятаєте крінжову пісню ще однієї виконавиці, яка зараз живе на болотах «Янукович молодец» від MC Анюта?
.
Так ось афіша «Молодь за Януковича» зі згадкою «Студії Квартал 95» — саме такий уламок епохи. Не треба зводити її до дешевого компромату, бо компромат шукає персональну вину. А тут цікавіше інше: культурний тип. Тип людини й індустрії, для яких держава — це сцена, політика — номер, виборець — зал, а принципи — зайва драматургічна деталь, що псує темп шоу.
.
Сьогодні цей флаєр виглядає майже гротескно: блакитне тло, рукописний шрифт, логіка «приходьте, буде весело». Велике малоросійство майже завжди починається не з ідеологічних трактатів, а з безневинної фрази: «Та ми просто виступали», «Та це був просто концерт», «Та всі тоді так робили». Саме так моральна капітуляція маскується під професійну нейтральність.
.
Малоросійство тут — не про мову побуту і не про регіон народження. Це важливо зафіксувати, щоб не скотитися в примітивну етнографічну лайку. Малоросійство — це не схід і не південь, не міський суржик і не радянська травма як така.
.
Малоросійство — це тип свідомості. Стан внутрішньої залежності від імперського центру. Готовність бути «хорошим хохлом», веселим провінціалом, який розважає старшого пана й сам сміється з власної державної незрілості. Євген Маланюк описував його як хворобу інтелігентської верстви. Але у XXI столітті цю роль частково захопило телебачення. І тому малоросійство стало не лише політичною, а й медійною технологією.
.
Пострадянське телебачення виховувало глядача в специфічному режимі. Йому роками пояснювали, що серйозна українська державність — це пафос, нафталін або корупційна декорація. Що патріотизм — це смішно. Що політики всі однакові, тому різниці між державником, мафіозі й клоуном немає. Суспільство привчали не мислити категоріями інститутів, стратегії чи війни культур. Воно повинно було чекати наступного випуску, у якому хтось «сміливо» скаже те, що всі й так бурчать у маршрутці.
.
Це і є головна отрута малоросійської попкультури: вона не просто сміється. Вона демобілізує. Вона привчає до думки, що держава — це цирк, а громадянин — глядач, якому залишається лише аплодувати або свистіти. У такій культурі немає трагедії поневолення, колонізації чи мовного насильства. Є тільки «прикольно» і «неприкольно». Є рейтинг. Є впізнаваність. Є продукт і спонсор. І якщо спонсор сьогодні синьо-білий, завтра патріотичний, а післязавтра антикорупційний — продукт підлаштується. Бо продукт не має хребта. Він має формат.
.
Саме тому походження з КВК тут базовий культурний запрограмований код. КВК був не просто гумористичним жанром, це була школа пострадянської лояльності під наглядом спочатку КГБ, а потім ФСБ.
.
Там сміх рідко був бунтом проти системи. Частіше він був способом пройти кастинг перед системою. Сподобатися журі. Не перейти межу. Вколоти слабкого. Погладити сильного. Зробити вигляд, що ти дуже сміливий, але так, щоб головний у залі не образився.
.
Цей гумор виробив окремий антропологічний тип: цинічного, пластичного, безідеологічного артиста-менеджера. Він може висміяти чиновника, але не здатний побудувати інститут. Може влучно імітувати народний гнів, але не розуміє, що гнів без політичної архітектури перетворюється на ще один сезон телепродукту. Шоу-бізнес завжди персоналістський. Там довіряють не процедурам, а «своїм». І коли така культура заходить у державу, вона не будує республіку. Вона переносить у державу логіку продакшену.
У цьому сенсі 2019 рік був не просто перемогою одного кандидата над іншим. Це була безпрецедентна перемога телевізійної форми над політичним змістом. Можна сказати просто: країна, яку двадцять років привчали дивитися на політику як на серіал, одного дня проголосувала за головного героя серіалу як за політичну реальність. У цьому не було фальшивої містики чи глобальної змови. Була жахлива культурна закономірність. Телевізійна фантазія про народного Голобородька перетворилася на партійну оболонку, партійна оболонка — на виборчу машину, виборча машина — на кадровий ліфт, а кадровий ліфт — на владу.
.
Це і є момент, коли культура остаточно стає адміністрацією. Не просто формує настрій, а фізично заходить у кабінети, державні компанії, спецслужби та парламентські фракції.
Малоросійська культура, отримавши владу, не обов’язково говорить тільки російськими гаслами чи мовою, вона чудово може носити вишиванку і записувати патріотичні звернення. Проблема в її глибинній прошивці. Малоросійська влада не розуміє державу як сакральну конструкцію свободи. Вона розуміє державу як сцену управління емоціями. Вона не будує інститути, бо інститути нудні, повільні і обмежують ручне керування. Вона любить картинку, «сильний хід», формат шоу, хорошу монтажну склейку. Її нерв — не право, а рейтинг. Її мова — не стратегія, а репліка. Рефлекси шоу-культури, перенесені в державу — це закритість команди, ставка виключно на «своїх», презирство до інституційних процедур і підміна відповідальності емоційною сценою.
.
ВИСНОВОК
У 2004 році гумор обслуговував політичну машину як платна масовка. У 2019 році спадкоємці цієї ж логіки самі стали машиною. Колись вони мали ряд і місце в чужій кампанії. Потім отримали власний Офіс, власний порядок денний, власний кадровий резерв.
Найстрашніше те, що воно принципово антидержавне навіть тоді, коли говорить від імені держави. Воно не здатне витримувати високу температуру історії. Воно все знижує. Трагедію — до скетчу. Інституцію — до лояльної людини. Закон — до домовленості. Націю — до аудиторії. А громадянина — до споживача емоції. Коли така логіка приходить у владу, вона випорожнює державу зсередини, залишаючи лише фасад, прапор, телекамери й нескінченне виробництво правильної картинки.
Якщо ми хочемо зрозуміти, чому Україна так часто отримує не державників, а акторів при державності, треба дивитися на культуру, яку країна споживала десятиліттями. Бо минуле ніколи не залишається на папері. Воно або перетравлюється нацією, або повертається в державу у вигляді влади.
Малоросійська культура довго репетирувала своє правління. Спочатку в КВК. Потім у концертних турах. Потім у серіалах. І коли вона нарешті зайшла в кабінети, багато хто здивувався: чому держава поводиться як продакшен?
Відповідь весь цей час була на старій афіші. Просто на неї довго дивилися як на курйоз. А треба було читати як діагноз.