Це Харків сьогодні. Харків, який обороняється

​​Напевно ви вже бачили це фото? Хлопчик у касці і бронику забирає замовлення у KFC. Це Харків сьогодні. Харків, який обороняється.

Це те що мене постійно вибивало з колеї — ще з часів АТО.

17-й рік, Новотрїцьке (ще наше). Зупинилися попити кави — а поруч на паркані сидить зграйка хлопчачків. Питаю — чому не в школі мовляв? «А нам урокі атмєнілі, патамушто абстрєли».

18-й рік. Мар’їнка — та сама, втрачена нещодавно. Але тоді ще наша і ціла. Там прилетіло, був обстріл, військові бусики крутилися швидкі. Військові нишпорили. І тут же діти ідуть зі школи. Живуть вони тут.

22-й, під Києвом. Міст через річку Ірпень — біля міста Ірпень. І тоненьким струмочком по якихось уламках річку прееходять люди. З дітьми. 206-й бат їздив прикривати евакуацію, я пам’ятаю як в той день коли окупанти по біженцях відкрили вогонь, приїхав чорний як ніч Погребиський — і мовчав. А потім промовив, ніби до себе: «Дівчинку убили».

Село біля Бахмуту — ми будь-що стрибали у підвал, бо обстрілювали часто. А тут затишшя. Виходимо на вулицю. І бачимо як біля хати напроти, жінка грається з двома діточками. Тобто ми — у броні та касках і зі зброєю, бо тут війна, чорт забирай. А поруч…

Бахмут. Будинок в який прилетіло — під’їзд посередині ніби ножем виризало. А на закиданому сміттям тротуарі, хлопчик у кучку збирає уламки іграшок. Певно, з його кімнати викинуло. Якась жінка його відганяла — серед уламків могла бути вибухівка. А хлопчик знову вертався і підбирав.

Села біля Вугледару. Діти пораються по господарству — біля батьків.

Я не маю всьому цьому пояснення. Якби ішлося про мою сім’ю — її точно не було би біля ЛБЗ. І я прошу розумників з тилу не роззявати пащеки про «почекунів». Таких самих «почекунів» у нас — пів України. Я спілкувався з цими людьми — багато їх говорили українською або суржиком. Пояснення одне: «Ну куди я поїду? Кому я там потрібна? Я тут народилася, все життя тут. Певно — і помру тут».

Для цих людей всесвіт закінчувався за крайнім парканом села. Це не погано і не гарно — це так є.

В селі біля Вугледару, де прилітало доволі, часто була страшна ситуація — там сім’я на початку вторгнення переїхала в Дніпро. А потім повернулася назад у село. З дітьми. Оселилися у підвалі. Чому? У Дніпрі доводилося вкалувати за трьох, аби вижити. А в селі — все нажите роками.

Я бачив це — і я нічим не міг допомогти цим людям. Нічим… Чим я їм допоможу, якщо я сам у волонтерів на БПЛА гроші канючив?

Це жахлива страшна трагедія насправді. Людям у їхнє життя принесли війни — з одного боку. А з іншого — ці люди надані самі собі. Не відчувають ці люди допомоги від держави. Яка там допомога? Спитайте Таню Адамс — вона вам розповість про те як втікачеві з Донбасу натуралізуватися на новому місці. Скільки разів їй — дружині військового і фронтовика — у спину кидали: «Сепарша!»

Висновку не буде. У тому числі тому, що я ношу піксель.

Це війна. Війна у всіх її потворних проявах.

Саме тому ще в лютому 2022 р. я не чекав ТЦК — я сам побіг на фронт, мене нещодавно нагородили за ті мої пригоди. Саме тому коли запропонували, я пішов в інструктори, бо водити на фронті один літак то гарно — а навчити дестяки фахівців то корисно.

Саме тому. Аби це зупинити.

Печера Дракона