Чому політичні призначення послів вже не дивують

І в якийсь момент було враження, що ця практика політичних призначень залишиться в минулому. Бо це бʼє в першу чергу по рейтингу президента.

Щобільше, МЗС вирішило пригасити пожежу, оголосивши «конкурс» на послів. Мовляв, тепер все по-новому. Подалось майже тисячу кандидатів, з яких (за словами міністра Кулеби) відібрали 30 достойників.

Здавалось, що після такого прецеденту влада (в особі ОП) більше не ризикне в ручному режимі представляти послів. І навіть, за моєю інформацією, не випустить гору заготовлених раніше указів.

Цьому, до речі, після скандалу з Ілащук, сприяли й приймаючі сторони. Наприклад, Казахстан, який не погодив призначення послом колишнього очільника Луганської ОДА Сергія Гайдая.

Чому чергове призначення на посаду посла в Чехію знову збудить активну частину суспільства?

Бо, по-перше, це повністю нівелює конкурс, який запустило МЗС.

По-друге, це понизить мотивацію професійних дипломатів, для яких посольська посада — це те, до чого вони йдуть у своїй карʼєрі. І заради чого за копійки працюють у системі МЗС, щоб проявити свої здібності.

По-третє (і це найголовніше), це руйнація інституційного підходу до дипломатичної служби. Так, світова практика передбачає можливості політичних призначенців. Але зазвичай (як у США), відсоток цих призначень не є надмірним. Тоді як в Україні чи не кожне друге призначення — політичне. Якщо не кожне перше.

Це, зрештою, понижує роль і значення самої дипломатичної посади. Бо «феномен Ілащук» — це не про дипломатію, а про розмін політичних голосів у Раді, а Таран, Венедіктова, Рябікін — це більше про відстійник для колишніх чиновників, більшість з яких не можуть похвалитися ефективними результатами на попередніх місцях роботи. За часів Кучми та Януковича таким «відстійником» вважався РНБОУ.

Підсумовуючи написане, можна констатувати очевидні речі. Що українська дипломатія заходить на чергове коло кризи. Де послам відведена роль логістів-гідів. В кращому випадку — обслуговчого персоналу для прийняття делегацій. Коли МЗС виключено з процесу підбору кадрів для посольств. Коли міжнародні контакти замкнені виключно на Офіс президента, який не потребує роботи та аналітики «в місцях дислокації посольств».

«Запаморочення від успіхів» («Головокружение от успехов») влади на міжнародному треці не виключає важкої, чорнової роботи на місцях, яку потрібно робити людям, які це вміють і які на це вчились.

Але, схоже, нині посольські посади — це, в першу чергу, відплата за лояльність, а не за знання.

Так і живемо.

Дуже шкода.

Віктор Шлінчак