Хотіла написати цей допис на День прапора, бо дуже сподобалося визначення, чим є для нас наш прапор, але такі часи, що не варто відкладати щось ні на день..
Навпроти сидить пані з Бердянська. Вік — 80+. Чоловік такого ж віку помер уже на мирній території. Військовий пенсіонер, етнічний росіянин, сказав ще у 2014-у, коли все почалося:
— Я их знаю. Увидишь, будет страшная война…
Виїжджали драматично.
— У нас там військове містечко є. Зрадники якщо не всі, то більшість, це страх Божий! — каже жінка, — нашу родину здали б миттєво. Тому ми рвонули, у чому були..
Перевіряли в дорозі чеченці. Жінка розповідає і заливається слізьми.
— Слава Богу, нам пощастило — жінок не роздягали, а чоловіків до пояса, шукали татуювання. Чеченець засунув морду в авто і рявкнув до сина: вышел!!! Той вийшов. А він до нього: ты чего вышел??? Ты чего прешь на меня? Убить хочешь??
Син у мене гарячий, бачу, вилиці побіліли, вже закипає… Пронесло.
Заблукали сильно — вказівників немає, намагалися оминати небезпеку… Від Оріхова до Запоріжжя їхали 5 годин!!
Коли побачили наші прапори… Їх якось було кілька… Ми не вірили очам! Син каже: тихо всі! Це може бути провокація! Але потім побачили наших військових… Я не можу вам передати… Я ридала на всю вулицю! Наші прапори — це крила! Мені більше 80-и, у мене нічого не залишилося, але я стояла під нашими прапорами! Яке це щастя…
—————————————————
У жінки чи не всі чоловіки у родині воюють. Просила передати їм вітання і щиру вдячність від себе і земляків…