Багато вже сказано про залежність нинішньої влади від «аплодисментів». Тобто, широкого суспільного схвалення. І особисто Зеленський, і його оточення впродовж своєї сценічної кар’єри звикли до статусу «улюбленців», «народних героїв», «суспільних авторитетів». Схвалення публіки – важкий наркотик, який не відпускає і штовхає на пошуки нових доз.
Здавалося б, це лише на користь суспільству. Раціональні очікування наче ведуть до «природного» прагнення такої влади до задоволення виборців. А отже, влада мала б шукати якнайкращі способи вирішення проблем. Домагатися якнайкращих результатів.
Зеленський і його «менеджери» мали б розбитись ущент, але домогтися, наприклад, ефективних фортифікацій. Швидкого масштабування технологій. Надійного постачання дронів. Виявлені розкрадачі оборонних бюджетів мали б «іти штурмувати посадки», а невмілі управлінці – як мінімум, поступатися місцем умілим.
Але так не відбувається. Мільярдні розкрадання на обороні лишаються безкарними. От уже і Тімур Міндіч, пишуть, утік з країни. Хтось перед тим «тихо пішов у ліс», хтось вийшов за сміховинними (порівняно із завданими збитками) заставами.
Скандали навколо неіснуючих фортифікацій – попри виділення мільярдних сум з бюджету – спалахують раз за разом після проривів росіян. Я тут-таки згасають, придушені зустрічними скандалами – як не «переслідуванням Порошенка» то черговим «мовним» чи «культурним» скандалом.
Постачання фронту залишається справою благодійників і волонтерів – а держава надає пізно, мало і таке, що іще треба доводити до ума в польових умовах.
Річ у тім, що аплодисменти досягаються не тільки і не стільки результатом. Дуже важливо натомість панувати над емоціями і тримати під контролем засоби донесення інформації до аудиторії.
Завдяки цьому можна, зазнавши катастрофи на переговорах у Овальному кабінеті 28 лютого, вдома отримати навіть тимчасовий сплеск рейтингу. Люди обговорюють не те, що позбавлення даних розвідки і далекобійної зброї призвели до численних втрат на фронті і безславного завершення Курської операції – а хто, кому, що і як сказав.
«Розбір польотів» — це нудно. Дивитись в очі фактам – страшно. Набагато приємніше споживати солодку казочку про «все в нас під контролем», закривати очі на кричуще, нахабне в своїй багатомільярдності «крадівництво» і «вірити в Перемогу». Адже це всі так роблять. Так модно і безпечно.
Є у такого підходу величезна вада. Він не вирішує реальних проблем: з фортифікаціями, з постачанням фронту, з мобілізацією людей. А це означає – об’єктивно ситуація погіршується і буде погіршуватись.
Запасів міцності лишається на лічені місяці – і, схоже, це менше, ніж запасів міцності у ворога.
Перед владою насправді невеликий вибір.
Або продовжувати вдавати, що «ми з усім впораємось самі, бачите, нас люблять» — цілком у дусі лютого 2022 року. А коли кувалдою вдарить по голові – сподіватися, що народ знов урятує. Проте, це дуже ризикована ставка.
Або, не доводячи до крайнощів, вже зараз змінити систему управління. І найперше – вже зараз створити надпартійний, технологічний Уряд національного порятунку. Залучивши туди часників залежно від здібностей і результативності.
Влада чітко обирає перший шлях. Маємо готуватися, що робити, коли (саме коли, а не якщо) резерви вичерпаються.