А суть є простою — недосвідчений Арахамія просто вибовкав те, що ці люди обговорюють між собою в кулуарах. Обговорюють не як політики, не як «агенти Москви» — не потрібно їх демонізувати. Обговорюють як звичайні «рішали», як обивателі, як люди, яким заважають правила цивілізованого світу. Хіба в соціальних мережах ми не бачимо подібних коментарів на цю тему? Хіба той же Арахамія чимось відрізняється від будь-якого звичайного користувача соціальних мереж або телевізійного глядача, який споживає низькопробну політичну продукцію олігархічних каналів? Хіба Арахамія став главою фракції найбільшої партії країни тому, що займався політикою, має погляди, уявляє собі хоча б приблизно контури політичних, економічних, соціальних процесів в сучасному світі? Та ні ж, звичайно! Його поява на чолі фракції партії «Слуга народу» — така ж випадковість, як і поява з нічого самої цієї партії, така ж випадковість, як поява з нічого нового президента України. Випадковість, обумовлена прагненням олігархічних кланів законсервувати і посилити свій вплив на державу і готовністю звичайних українців — таких, як Арахамія — або повірити в можливість чудесного і одномоментного вирішення всіх тих складних проблем, які стоять перед нашою країною, або скористатися чужою наївною вірою для власного «соціального ліфту».
У Давосі ми просто продовжуємо спостерігати плоди того, як працює випадковість, коли стає владою, як вона змітає все на своєму шляху. І справа ж не тільки у заявах Арахамії. Того ж дня президент Зеленський запропонував потенційним інвесторам персональну «няню» — і я не сумніваюся, що в оточенні президента цю пропозицію вважають геніальною ідеєю.
Але це так не працює. Інвестору можна запропонувати або справедливе правосуддя і рівні правила для всіх, або — у приватній бесіді — правило диктатури, готовність знищувати його конкурентів і захищати його від «силовиків». Або як в Європі, або як в Росії. Але вже точно не як в Україні — шляхом публічної пропозиції призначити «рішалу» з трибуни Всесвітнього Економічного форуму. Така пропозиція переконає будь-якого нормального інвестора, що від України потрібно триматися подалі — або до моменту, поки не восторжествує демократія, або до моменту, поки не встановиться диктатура. Але ніхто в оточенні Зеленського — та й сам Зеленський — ніколи в це не повірить. Тому що логіка дилетантизму буде торжествувати.
І ніякі професійні пристосуванці, які обслуговують цю клоунаду, не можуть ситуацію змінити і виправити. Я б сказав — вони тільки всіх дезорієнтують. Тому що змушують дилетантів робити «правильні» заяви, підписувати «правильні» документи, спростовувати свої власні слова. Але як тільки дилетанти вириваються на свободу або просто залишаються без папірця, вони знову говорять те, що думають насправді, громадськість знову жахається, а друзі України знову впадають в ступор.
І це — ніяка не політична конкуренція, не процес, не державна будівництво. Це агонія окупованих дилетантами державних інституцій, погано закамуфльована професійною косметикою.
Державне будівництво відновиться після того, як це агонія завершиться своїм природним чином. І побоююся, що українцям знову доведеться починати все спочатку.