Що я знаю про Голодомор з «перших» вуст

Голодомор — один з найжахливіших злочинів в історії людства. Події в Україні протягом 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 років, які відбувалися за особистою вказівкою Сталіна, стали зброєю масового знищення нашого народу та країни. Мільйони наших співгромадян загинули, тисячі сіл спорожніли.

Знаю, що в батька моєї бабусі була родина — шестеро братів, усі вони вмерли під час Голодомору, це село Буда-Варовичі Поліського району на Півночі, під самим білоруським кордоном.

Коли бабуся повернулася, навіть хати не було — її розтягла савецька власть. Тоді, до речі, згадали, де той кордон з Білоруссю проходить — бо всі лісові шляхи поперекривали загони радянських карателів з ГПУ. Бабуся врятувалася тим, що її матір з ще двома дітьми з третьої спроби сіла на потяг до Мордовії. З товарного потягу дітей, жінок стягували доблесні радянські карателі, і, що запам’ятав, іноді пускали тих, хто просився російською мовою. Одне дитя — сетра моєї бабусі — вмерло в потязі, і прабабуся руками рила могилу. У Мордовії, куди вони доїхали, ніякого голоду не було, навіть натяку, а було повно хліба, без здобних булок, але усім вистачало.

У Центральний Україні був взагалі жах.

Знайомі бабуськи в один голос казали, що війна порівняно з Голодомором — дрібниця, мовляв, впало не впало, вбило не вбило, а не всезагальний суцільний жах для всіх — і дітей, і старих, і жінок.

Якимось дивом в архівах зберігся лист районного лікаря з мого міста на Черкащині нагору партії від березня 1933 р., він там пише, що на той момент вмерла чверть населення, ще більше розбіглося. У селах був кошмар.

Лікаря, зрозуміло, репресували. Серед тих, хто розбігся, був і мій дідусь, батько якого рано все зрозумів і поїхав з родиною так далеко поки їхав поїзд — до Мурманська. Там теж жили по тих часах досить ситно — було все.
Про Голодомор у моєму дитинстві говорили пошепки на вухо, бо ще й через 50 років той, хто сказав про "голодовку 33 -го", зразу міг збирати речі в тюрму.

Треба сказати, що коли в містечках помирало відсотків 10 населення, у селах все було значно гірше. Одне село мого району (повстанське, вільнокозацьке у 1920-их роках) вимерло до єдиної людини, але у когось вистачило сили повішати чорний прапор замість червоного на сільраді. Не знаю, може це робили навмисне, я чув про такі чорні прапори в різних регіонах. Потім його заселили мешканці сусідніх сіл. Про інше село казали як про людоїдське, з ними не дуже хотіли одружуватися і через 50 років.

Усе це, нагадаю, трапилося в 20 столітті.

Хоча літописи за тисячоліття нашої історії пишуть про голодні роки без жодних за всю історію згадок про голодні смерті — "а за міру пшениці давали по три гроші", ая-яй як дорого.

То вони "смаженого вовка не бачили", як казав мій дідусь.

П. С. Та країна, яка схиляється перед Сталіним навкарачки, фактично робить явку з повинною.

Олександр Палій

P.S.  Зажгите свечу.

Я вспоминаю семейные истории. Обо всем, что пришлось пережить. Обо всем, что пришлось пройти.

Моя прабабушка чудом выжила. Маленького ребенка — единственного выжившего члена семьи — спасли соседи.

Я вспоминаю истории о красноликих свиньях с серпом и молотом вместо души, сердца и разума, раскулачивших другую ветвь семьи. В ней работали все от мала до велика. И только за это их практически стерли со своей родной земли.

Я презираю коммунизм, его показное "величие". Горы трупов, мародерство, голодомор, репрессии, насилие и геноцид думающих свободных людей — вот, что такое коммунизм. Вот все, что он сотворил.

Вспоминайте сегодня своих. Рассказывайте детям. Передавайте память о красном зверстве. Чтобы это больше никогда не повторилось.

И зажгите свечу.

Peter Shuklinov