Я хочу Помісної Української Церкви

27

 На Криті проходить VIII Всеправославний Собор, який може і має стати історичним для України, для всіх українських вірних…

Фото: sobor2016.com

Живемо в час непересічних подій у православному світі.

Протиріччя між Російською Православною Церквою (РПЦ) і Вселенським патріархатом увійшли у стадію майже відкритого конфлікту. Навколо РПЦ формується власне коло церков-сателітів, для яких кремлівські інтриги цінніші за вікові традиції Православної церкви. Москва розраховує на власний неофіційний статус найчисельнішої патріархії, але нюанс в тому, що без України вона такою не є.

І хоча "українське питання" від початку не було на порядку денному Собору, воно поступово стає чи не найактуальнішою темою центральною темою сучасного православ’я, а політичний контекст для визнання Української Церкви стрімко змінюється та є більш сприятливим як ніколи раніше.

Стратегія і тактика РПЦ цілком зрозумілі та випробувані ще у ході Мінського процесу – створювати невизначеність і «тягнути ковдру на себе», показово закликати усіх до діалогу і, водночас, порушувати усталені формальні і неформальні норми, затягувати час.

Але схоже на те, що Вселенський Патріарх Варфоломій зовсім не схожий на нерішучих європейських політиків. Для нього престиж Константинопольського престолу є безумовним і таким, який не обмінюється на матеріальні преференції.

Головні висновки, яких слід зробити із ситуації, що складається:

— Константинополь починає «реанімовуватися» в якості центру Вселенського православ‘я і порушувати давно назрілі питання релігійного порядку денного;

— назріває конфлікт між материнською церквою у особі Константинополя та РПЦ, яка, попри канони і традицію, прагне до домінації православно-церковному світі;

— навколо РПЦ формується власне коло церков-сателітів, серед яких — традиційні партнери-симпатизанти Росії і цілком вірогідно – деякі церкви з пострадянських країн;

— у православному світі визначаються два полюси: традиційно-класично-канонічне православ’я (Константинополь, Александрія, Єрусалим) і «політичне православ’я» (Москва і Ко). У свою чергу, це може вилитися у виникнення більш суттєвих гуманітарно-цивілізаційних розбіжностей та дистанцій;

— відкривається досі небачене «вікно можливостей» для, нарешті, визнання Української церкви (існує одразу декілька форматів і можливих формулювань);

Обнадіює у всій цій ситуації: по-перше, постать і власне відчуття місії Вселенського Патріарха Варфоломія; по-друге, мудрість і авторитет Патріарха Філарета, ну і нарешті те, що Москва усе більше дрейфує від так званого «Третього Риму» до «християнського ДНРу».

Я — греко-католик.

Я хочу єдності Українського народу навколо Українських святинь і цінностей!

Я хочу Помісної Української Церкви!

Маркіян Лубківський

Поделиться:
Загрузка...