24 лютого 2022 для мене — це про відповідальність влади за відмову готуватися до неминучої війни

* З серпня 21го по лютий 22го західні союзники їх попереджали, надавали план рос вторгнення, надавали зброю проти вже приготованих танкових колон.

У відповідь — «шашлики на майські» замість ракетних та артилерійських програм. І агресивна кампанія проти західних сигналів попередження. » Хуже скабєєвой»

* З вересня по лютий опозиція вимагала виділити гроші для створення бригад на тих напрямках, куди зрештою і пішов ворог.

У відповідь — «ми можемо збільшити армію в 2-3 рази, але тоді не зможемо будувати дороги». І на дороги в 2021 пішло 348 млрд грн. А на закупки для Армії — 36 млрд.

* Військові постійно просили дати можливість вивести війська з казарм і готувати на рубежі оборони. Для цього був потрібен Указ. Саме це прямо вимагає від Президента і Конституція.

У відповідь — виведення бригади ППО з ключевої цілі рф — Гостомеля в Луганську обл. І монарший гнів на переміщення всього 1 бригади на полігон в Херсонській області.

Потрібні Укази зʼявилися лише після того, як агресор підійшов до Дніпра навпроти Херсону.

* Зрештою, ворог відкрито розмістив у 2021-22 біля наших кордонів 180 тис військ.

Якщо Президент боявся оголосити воєнний стан, то чому не підписав Указ про застосування ЗСУ?

Чому не оголосив мобілізацію?

Якщо й цього боявся, то чому не призвав у війська 50 тис резервістів першої черги. На допомогу тим 300 морпехам, які стояли на Чонгарі.

Якщо й це страшно, то чому не оголосити хоча б дзеркальні до ворога військові навчання?

Ціна такої політики страуса, який сховав голову в асфальт, — 55 тис кв км Херсонської і Миколаївської областей, які ворог майже без бою захопив у перший місяць війни.

Це понад 50% всіх захоплених територій під час широкомасштабного вторгнення!

І це — мільйони українців у окупації, десятки тисяч вбитих, згвалтованих та катованих.

І за це нема відповідальності.

Зате ми отримуємо промову Зеленського на Мюнхенській безпековій конференції, де він робить винними у всьому інших. І закінчує блюзнірським пасажем:

— Так само, як зараз згадують про час перед російським вторгненням, що можна буде сказати про цей час через ще чотири роки? Чи буде хтось із теперішніх сильних світу цього шукати, як зняти з себе відповідальність та виправдатися?

На фото — Мрія, як символ підготовки до війни.

.

Вечір попереднього дня. 23 година 23-го лютого 2022. За кермом авто їду житомирською трасою з Києва додому у Ворзель. Втомлений і злий.

Позаду важкий і нервовий день в парламенті, який лиш щойно закінчився. Багато годин гарячих дискусій, з незначними, як на такий важливий час, результатами.

День, схожий на попередні протягом останніх двох років. А ще схожий на сюжет фільму “Don’t look up” – будь-які заклики звернути увагу на реальну загрозу викликали нерозуміння, чи навіть ставали приводом для жартів у стилі “а то Путін нападе?”.

Протягом останніх трьох місяців про те, що напевно таки нападе, почали говорити спершу розвідники, а потім медіа на Заході. Це не впливало на рішення парламенту, більшість якого продовжувала вважати загрозу вигаданою.

Особливої впевненості у цьому депутати “Слуги народу” набралися після 16 лютого. Цю дату на Заході називали ймовірним днем російської атаки. Влада ж України вирішила відзначити тоді День єднання. Нападу не сталося, тоді вбрані у вишиванки депутати від влади почували себе переможцям.

Ні, не над Путіним (він ж не напав і не нападе) – над панікерами з опозиції, які чомусь вірили Заходу, а не своєму президенту, що обіцяв шашлики в травні. Атмосфера такої перемоги не вивітрилася із стін Верховної ради і через тиждень. Тому будь-які заклики про зміцнення обороноздатності сприймалися як вияв панікерства.

“Не нагнітайте” – залишалося головним політичним меседжем влади і 23 лютого.

З приємного за цей день – спікер оголосив про створення міжфракційного депутатського об’єднання “Порядок денний: деколонізація”, яке я очолив. Зібрати підписи 39 депутатів цього парламенту, які розуміли важливість такої проблеми забрало чимало часу і зусиль. Тоді навіть підписанти не уявляли, наскільки гарячою тема деколонізації стане у наступні місяці.

Важливим видавалося ухвалення в першому читанні закону про цивільну вогнепальну зброю. Я виступив із трибуни, підтримавши його: “В умовах російської збройної агресії вільне володіння зброєю – це не лише можливість нарешті гарантувати право кожної людини на самозахист. Це, перш за все, спосіб зробити збройний опір справді всенародним.

Збройні сили України готові захищати нашу державу. Ми розгортаємо територіальну оборону, яка зупинятиме ворога. І підтримуємо всі рішення, потрібні для зміцнення збройних сил. Але цього замало. Треба, щоб захистити державу і себе мав можливість кожен українець. Щоб слова “українці чинитимуть опір” стали не просто гарним закликом, а попередження ворогу. Щоб кожне хтиве “нравітса – нє нравітса” кожен українець міг спинити пострілом”.

До того, як в центрі Києва автомати роздаватимуть всім бажаючим стати на захист столиці, залишалося кільканадцять годин.

З найприкрішого в цей день – переконати парламентську більшість у необхідності перерозподілити бюджет на користь армії вдалося лише частково. Замість підтримати нашу пропозицію про додаткових 50 млрд, Верховна рада проголосувала про виділення менше половини цієї суми. При цьому голова комітету з питань фінансів Гетьманцев оголосив: більше коштів на оборону загрожують розбалансуванням бюджету і – відтак – нормальному функціонуванню країни.

Так само невдало для депутатів опозиції завершилася головна дискусія дня – оголошення в країні надзвичайного чи воєнного стану.

Президент підготував перший варіант і, звісно, саме його хотіла підтримати підконтрольна йому парламентська більшість. Опозиція наполягала на потребі введення воєнного стану. Він, на відміну від надзвичайного, який вводиться у випадку терористичної загрози, техногенного чи природнього катаклізму, передбачав підготовку саме до зовнішньої загрози.

Поруч зі мною у залі в цей день сидів депутат Ігор Васильковський. В цілому, напевно, непоганий чоловік, любив жартувати, дивитися веселі відосики на засіданнях. Завше слухняно натискав на ту кнопку, яку вимагали керівники фракції Слуга народу. Звісно, він послухав своїх і цього разу. Хоч, здавалося, почув трохи й нас.

Здивований і дещо переляканий запитував: “нє, ну ви шо на самом дєлє думаєтє, што начньотса вайна?”.

Наступного дня, коли таки почалася, я вже не бачив його у залі. Здається, там він з’явився лиш через кілька місяців. Та й то ненадовго – у липні вийшов указ президента, якому він так вірно служив, про позбавлення його українського громадянства за наявність іншого. Очевидно, вірний слуга потрапив під роздачу, щоб не казали, що українського паспорта позбавили лише Коломойського із Корбаном.

Тим часом 23 лютого дискусія тривала кілька годин, з перервами на спроби домовитися в кулуарах. З боку влади лунали звинувачення у наш бік в руйнуванні потрібної для країни єдності і навіть у провокуванні Росії на війну.

Проголосували таки президентську пропозицію з деякими змінами, на яких ми наполягали, вбачаючи загрозу використання надзвичайного стану для боротьби проти опозиції.

Це були не безпідставні побоювання. Місяцем раніше, коли вже на повен голос лунали попередження Заходу про напад Росії, влада намагалася затримати Петра Порошенка після його повернення в Україну із закордонної поїздки. Добре пам‘ятаю дату суду, який визначав запобіжний захід екс-президенту, звинуваченому у державній зраді – 19 січня.

Символічна для мене як майданівця дата – день початку силового протистояння під час Революції гідності. Цього разу, попри напружену ситуацію під судом, де зібралися тисячі людей, не сталося масових зіткнень. Обійшлося шарпаниною між мітингувальниками та поліцією.

А ще 19 січня – це день, коли в Києві перебував державний секретар США Ентоні Блінкен. Він вкотре намагався звернути увагу президента Зеленського на іншу – реальну – загрозу для нього і для країни.

У матеріалі “Вашингтон Пост” йдеться, що саме в цей день американці проінформували українське керівництво про російський план захопити Київ, використавши військове летовище у Гостомелі. Це місце знаходиться за кілька кілометрів від мого дому, куди я прямував нічною трасою за кілька годин до штурму аеропорту.

Несподівано на зустрічній смузі, яка веде в Київ побачив важку військову вантажівку, що тягла на платформі одинокого танка. Дивним був не так танк, як те, що він був лише один. Можливо, везли на ремонт. Побачене нагадало – попри те, що відносно спокійно закінчився ще один день, війна близько.

Виконуючи вже традиційний протягом останніх тижнів вечірній ритуал під’їхав на заправку, заливши повний бак. Через кілька днів ця новенька заправка згоріла, потрапивши під обстріл. Як і решта дорожньої інфраструктури вздовж траси від Києва до Макарова.

Близько півночі врешті був вдома. Вечір, як на лютий, був напрочуд теплим і лагідним. Тому затримався надворі перевести подих. Поруч з будинком на дереві знову гукав якийсь птах. Дружина звернула на нього увагу ще тиждень тому: “Якось він тривожно кричить”. Я теж так подумав, але натомість пожартував, що це передвісник весни.

Мама після перегляду чергового політичного шоу по ТБ і син, після активного дня в ірпінському садочку, міцно спали. Дружина дочекалась мене. Посиділи трохи у вітальні на дивані. На коліна мені заскочила кицька Маруся. Було приємно гладити її, переповідаючи перипетії важкого дня.

Останнього дня миру у нашому містечку на околиці столиці.

Володимир В`ятрович