17 липня — 174 рік уродженому запорожцю, українському мандрівникові Миклусі-Маклаю.
ТОЙ, ХТО НАВЧИВ ПАПУАСІВ УКРАЇНСЬКОЇ
Його явне українство не заважало радянській і російській пропаганді вважати Миколу Миклуху-Маклая «найвидатнішим російським мандрівником», назвати його іменем Інститут етнографії академії наук СРСР (нині – Росії) тощо.
Старші читачі пам’ятають пропагандистський радянський фільм «Миклухо-Маклай», де бородатий мужик в лаптях просвіщав папуасів.
Тим часом радянська експедиція, яка у 1971 році відправилася вивчати побут папуасів до «берега Маклая» у Новій Гвінеї, зафіксувала в мові папуасів кілька цікавих слів. Одне з них – «сокира». За 100 років це слово так і не зникло з лексикону папуасів.
Прадід визначного мандрівника Миколи Миклухи-Маклая (1846-1888 роки) Степан Миклуха відзначився тим, що у 1788 році під час російсько-турецької війни 1787-1792 років під час штурму козаками Чорноморського козацького війська, зібраного з колишніх запорожців, першим видерся на мури міста Очакова. За це його родові надали дворянське звання.
Здвоєне прізвище Миклуха-Маклай рід Миклух отримав теж героїчно.
Їхній далекий предок під час Визвольної війни українського народу 1648-57 років поріднився з шотландцем. Козак Стародубського полку Грицько Миклуха під час битви під Жовтими Водами у 1648 році захопив у полон шотландського найманця з характерним прізвищем «горянина» Мак-Лай. Перспективи отримати викуп за нього не було жодної: Шотландія далеко, а полякам він не був потрібен.
Щоб «добро не пропадало» шотландця Майкла одружили з сестрою Грицька Ганною. На думку більшості істориків, ця сімейна легенда, що побутувала в родині Миклух, є достовірною.
Батько мандрівника Микола Миклуха за свій інженерний талант став головним залізничником Російської імперії – керівником столичного Петербурзького залізничного вокзалу. Проте імперії не вдалося купити його.
Батько мандрівника надіслав Тарасові Шевченку в заслання 150 рублів, бажаючи полегшити долю поета. За це Миклуху було звільнено з роботи й ледь не заарештовано, а невдовзі він помер.
За український патріотизм батька та його зв’язки із Шевченком з Петербурзького університету було вигнано майбутнього мандрівника Миклуху–Маклая, який у 18–літньому віці залишив Російську імперію.
Тому Миклуха-Маклай отримав вищу освіту у Німеччині. Після цього він здійснив мандрівки на Канарські острови, у Марокко, на узбережжя Червоного моря, у Філіппіни, Індонезію, Китай, Малакку, Австралію, Океанію, острови Меланезії тощо.
Проте найбільшої слави Миклуха-Маклай зажив за фантастично сміливі дослідження північно-східного узбережжя Папуа-Нової Гвінеї, відомого донині як «Берег Маклая».
Папуаси були дуже несумирними дикунами. Та й нині рівень злочинності у Папуа-Новій Гвінеї один з найвищих у світі. Залишитися наодинці (!) добровільно (!) поміж войовничих папуасів, ще й кілька разів поспіль протягом кількох місяців щоразу міг лише самогубець, вважали його колеги-дослідники.
Друзі відзначали в Миклусі-Маклаї надзвичайну холоднокровність в умовах ризику й любов до екстремальних ситуацій. Він ніби піднімався над небезпекою й випробовував і людей, і себе.
У своїх спогадах Миклуха-Маклай згадує, як під час його проживання у папуасів слідом за ним почав ходити якийсь вояк папуасів зі списом. Під час візиту до його хатини він у присутності інших папуасів запитав у Миклухи-Маклая: «Якщо вдарити тебе списом, ти помреш?» Відповісти «ні» означало спровокувати його. Сказати «так» – те ж саме, тільки, можливо, швидше.
Миклуха-Маклай відповів йому, дивлячись просто в очі й простягуючи списа: «А ти спробуй». Після цього папуас не діставав дурними питаннями нащадка героїв Жовтих Вод і Очакова.
Одного разу Миклуха-Маклай допомагав папуасам відбивати напад на їхнє поселення малакських піратів і навіть захопив кількох із них у полон.
Критики Миклухи-Маклая дорікають йому, що він нібито зверхньо ставився до папуасів –швидше як до предмету досліджень, ніж як до людей. Але насправді так само він ставився й до себе. Принаймні, папуаси на нього не ображалися, користуючись його лікарськими послугами та вважаючи «людиною з Місяця».
Неймовірно, але в кінці ХІХ століття були такі регіони й такі люди, що цілком самотня людина могла вести свою зовнішню політику й висувати умови не останнім державам. Таким регіоном був регіон на схід від Індонезії, а такою людиною був Миклуха-Маклай.
Він намагався не допустити колонізації «його» берега великими державами того часу – Великою Британією й Німеччиною. Англійці були досвідченими колонізаторами, а німці щойно перед тим нещадно розправилися з дикунами в Південній Африці.
Миклуха-Маклай викликав кораблі однієї держави, у листах погрожував європейській державі кораблями іншої, називав себе «володарем і правителем Берега Маклая». І все з метою зберегти «свою» землю. Може, тому, що справжню свою країну він втратив назавжди.
Російські дослідники й досі мляво дорікають Миклухо-Маклаєві, що він «не був відданий престолу». Після того, як йому виповнилося 18 років, він ніколи не приїжджав до Росії більш ніж на 9 місяців, одружився з донькою англійського управителя однієї з австралійських провінцій тощо.
Проте, знаючи походження й біографію Миклухи-Маклая, важко було б чекати від нього імперського патріотизму. Особливо після того як російський царат позбавив його батька роботи, й фактично спричинив смерть через його український патріотизм і зв’язки з Тарасом Шевченком, та за це ж позбавив майбутнього мандрівника права на освіту й зробив довічним вигнанцем.
