День шахтаря — свято зі сльозами на очах?

Сьогодні своє професійне свято відзначають українські шахтарі. В ніч з 30 на 31 серпня 1935 року Олексій Стаханов встановив рекорд з видобування вугілля. Згодом він послужив початком стаханівського руху. Встановлювати рекорди до Дня шахтаря гірники та керівники копалень намагаються і досі, іноді нехтуючи навіть правилами безпеки, щоб потім отримати винагороду.

 Фото ua.redtram.com

З гонитвою за неймовірними досягненнями шахтарі пов’язують і трагічні випадки на шахтах. Цього року свято в Україні — теж із гіркавим присмаком. Напередодні, у понеділок, сталася аварія на шахті в Макіївці. В результаті 8 гірників загинуло.

Їхня робота — великий ризик. Кожен п’ятий загиблий на виробництві — це шахтар. Та гірників засмучує інше: вони впевнені, що їхню працю не цінує держава. Не дбаючи ні про належні умови для роботи шахтарів, ні про їхні сім’ї, ні про розвиток галузі. Матеріал Надії Павлик-Вачкової.

Надія Павлик-Вачкова, кореспондент:

— Це шахта імені газети "Известия". У 2007-му наша знімальна група наробила тут галасу, давши в ефір те, що зазвичай керівники копалень намагаються приховати. Цього разу ми спробуємо розшукати людину, яка тоді не побоялася розповісти на камеру про справжній стан справ.

Він був першим, хто, піднявшись після зміни на поверхню, не відмовився спілкуватись. У гірника накипіло. І ось що два роки тому від нього почули глядачі.

Василь Сухоруков, гірник шахти імені газети "Известия", 2007-й рік:

— В нас навіть нема чим опускати обладнання. Ми опускаємо на всьому гнилому, ломаному і крученому. Навіть по кілька метрів є виробітки пройдені, а взагалі не закріпленні, нічим.

Розшукуючи гірника, ми навіть трохи сумнівалися, що пошуки увінчаються успіхом. З’ясувалося, Василь Сухоруков далі працює у тій самій шахті і на тій самій посаді.

Після втручання телебачення гнилі канати тут замінили на нові. Минулоріч відкрили спуск, який будували останні 20 років. Однак якихось радикальних змін на краще тут так і не сталося. Ні грошей на розвиток, ні нового обладнання, ні елементарно необхідних речей.

Василь Сухоруков, гірник шахти імені газети "Известия":

— Если травмировался — рви рубашку, перемотал там, перекрутил. А травмы получаем часто, потому что нет ни рукавиц, ничего нет. Вот в чем мы работаем — и одна застежка. Мы ж работаем под водой, вода льет на нас. Она нас защищает.

Після понеділкової аварії на Донеччині у цій копальні уже кілька днів на глибині лише ремонтують обладнання. Видобувати вугілля їм тимчасово заборонила контролююча комісія — давно не перевіряли, чи справний ще прилад, який відповідає за безпеку. Керівництво не знайшло на це коштів. А шахтарі мовчать. Жалітися не беруться: як копальню закриють, взагалі залишаться без роботи.

Олександр Грузинов, механік видобувної дільниці шахти "Центральна" (Донецька область):

— Дают нам все, просто оно быстро рвется

— Что вам дают — оборудование? запчасти?

— Да.

— Огрызки те?

— Ну так, а что — что дают, то мы тулим, и все. Ну пока ж работает, даем же ж уголь, выдаем…

Тут призвичаїлися і до дірявого даху над головою, і до зимових заметів в приміщеннях, і навіть до роботи навколішки та затримок зарплат. Не розуміють одного: чому їхній копальні, яка має іще кілька мільйонів тон покладів, загрожує ліквідація.

Сергій Малишко, голова профспілки шахти "Центральна" (Донецька область):

— Качество угля здесь самое отличное, которое в свое время Советский Союз отправлял на экспорт в страны. Сейчас давай технику — мы будем работать в режиме тысячу тонн ежесуточно. У нас на шахте 5 лет нет проходческого комбайна. Ни одного. Его нет просто в наличии. Участок есть, проходчики есть, а техники, чем работать, — нету!

Він єдиний художник, який пише полотна лише про шахтарське життя. І єдиний не гірник у своїй родині. У невеличкому райцентрі Донеччини, звідки родом Роман Мінін, іншої роботи просто немає. Там не звільняються ні через травми, ні через те, що зарплата не подобається, і працюють, навіть коли грошей взагалі не отримують. Роман пригадує, як на початку 90-х після піврічної затримки зарплати перед Новим роком батькові дали на пляшку горілки. Мама плакала. А тато пристосовувався. Як і всі інші.

Роман Мінін, художник:

— Шахтеры вытаскивали с шахт все, чтоб только сдать на металл. Там, допустим, зубки комбайна, кто умудрялся самоспасатели вынести, цепи. Были у нас специальные гаражи, которые принимали старые самоспасатели, чтобы их наждачкой очистить и продать шахте как новые.

Нещодавно Роман мало не втратив батька — у спускового механізму відмовили гальма, і якби не щасливий випадок, клітка з людьми потонула б у стічній воді шахти, яку там не відкачали. Тоді Мінін написав цю картину-ікону. Її планує передати у Міністерство вугільної промисловості.

Роман Мінін, художник:

— Человеческий фактор нужно заменять в головах! Комбайн автоматически останавливается, когда предвещает выброс газа. То есть опасно, нельзя дальше рубать. А с поверхности говорят — у нас план! Выполняем план, рубаем, ничего не знаю. Ну, что придется, откручивают этот приборчик, который реагирует, и рубают дальше. Повезет — не повезет.

Красний Луч — шахтарське містечко на Луганщині, де розташована копальня імені "Известий". Вода в кранах тут лише по годинах двічі на тиждень. Опалюють домівки здебільшого грубками.

Василь Сухоруков, гірник шахти імені газети "Известия":

— Когда шахтеры приезжают с автобуса зимой, садятся в ожидаловку — там такие поделаны скамейки. Они сидят, ожидают свою очередь на спуск. Ноги примерзают к сапогам.

Не думати про складність своєї професії, про смерть, забувати, що працюєш на одній з найнебезпечніших копалень у регіоні Василю Сухорукову щодня допомагає власний город і будинок, який звів своїми ж руками. А от про професійне свято нагадує хіба що урочистий стіл — настрій зовсім не святковий.

Василь Сухоруков, гірник шахти імені газети "Известия":

— Если были б у меня деньги, я б давно отсюда уехал, с Красного Луча. Это Богом забытый город! Вы видели, дороги какие… Воды нет! Мы никому не нужны — шахтеры!

Надія Павлик-Вачкова, В’ячеслав Фролов, Світлана Шекера та Оксана Старенька