Юрій Шаповал, Вадим Золотарьов* Євреї в керівництві органів ДПУ–НКВС УСРР–УРСР у 1920–1930-х рр.
Автори аналізують національний склад керівних органів ДПУ–НКВС УСРР–УРСР у вказаний період, доводячи, що високий відсоток євреїв в органах державної безпеки республіки не може бути однозначним доказом існування «єврейської змови».
Ключові слова: органи державної безпеки, ДПУ, НКВС, євреї.
Батькові Лева Троцького приписують слова про те, що «революцію починають Троцькі, а розплачуються Бронштейни». Тут доречно додати цитату з Фелікса Дзержинського, яку до 1996 р. не друкували повністю. Отже, 26 червня 1920 р. він писав із Харкова Володимиру Леніну про ситуацію в Україні: «Положение здесь внутреннее в общем идёт в гору […]. Каждый честный наш работник, посылаемый в провинцию, находит почву, и видны уже результаты. Только работников этих страшно мало. Местные коммунисты какие-то недоноски, живут мелкими интересами […]. В области моей специальности здесь обильный урожай. Вся, можно сказать, интеллигенция средняя здесь — это петлюровцы. Громадной помехой в борьбе [является] отсутствие чекистовукраинцев»1.
Отже, необхідністю стежити за «недоносками» та «петлюрівцями» в першу чергу і можна пояснити таку значну кількість неукраїнців серед чекістів. І йдеться не лише про євреїв, а й, скажімо, про росіян, поляків, латишів та ін. Коли світ побачила книжка Олександра Солженіцина «200 лет вместе», в якій ішлося й про участь євреїв у більшовицькій революції та радянських чистках, вона викликала велику дискусію. Професор Роберт Сервіс (Robert Service) з Оксфордського університету, беручи участь у тих дискусіях, покликався на Лева Троцького, і говорив, що євреї не були простими спостерігачами революційних подій: вони були і жертвами, і катами2.
* Шаповал Ю.І. — доктор історичних наук , професор, завідуючий відділом Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України; Золотарьов В.А. — кандидат технічних наук, доцент Харківського національного університету радіоелектроніки.
1 Большевистское руководство. Переписка. 1912–1927: Сб. док. – Москва: РОССПЭН, 1996. – С. 137–138.
Натомість Василь Бережков, полковник КДБ у відставці й фахівець з історії діяльності секретних служб (у тому числі НКВС), стверджував: «Питання етнічної належності не мало значення ані під час революції, ані в історії НКВС. Це була соціальна революція, і ті, хто служили в НКВС і НК, служили ідеям соціальних перетворень»3 . Понад те, на думку В. Бережкова, «Солженіцин пише, що в НКВС працювало багато євреїв, а це може сприяти розпалюванню антисемітизму […]. Я вважаю, що цю проблему краще не обговорювати нині»4 . Поза сумнівом, цю проблему — як суто наукову — слід обговорювати, як і, скажімо, проблему служби в НК–ДПУ–НКВС росіян, українців, поляків, латишів, китайців тощо. Ключове питання полягає в тому, як саме обговорювати, на яких джерелах і методиках будувати дослідження? Серед видань, в котрих тією чи іншою мірою порушено різні аспекти зазначеної проблеми, слід назвати, насамперед, довідник«Кто руководил НКВД», підготовлений М. Петровим і К. Скоркіним, що вийшов 1999 р. у Москві5, а також публікації Л. Кричевського6, Ґермана Рудольфа7, Вадима Абрамова8 тощо.
2 Див.: Солженицын разрушает последнее табу революции // http:// www.inosmi.ru/untitled/20030127/169935.html (відвідано 9.12.2009).
3 Там же.
4 Там же.
5 Див.: Петров Н.В., Скоркин К.В. Кто руководил НКВД, 1934–1941: Справ. – Москва: Звенья, 1999.
6 Див.: Кричевский Л.Ю. Евреи в аппарате ВЧК–ОГПУ в 20-е годы // Евреи и русская революция: Мат. и исслед. / Ред.-сост. О. В. Будницкий. – Москва; Иерусалим: Гешарим, 1999.
7 Див.: Rudolf G. Research News. Jews in the NKVD of Stalin’s Union // http:// www.vho.org/tr/2004/3/Rudolf325-327.html (відвідано 10.12.2009).
8 Див.: Абрамов В. Евреи в КГБ: палачи и жертвы. – Москва: Эксмо, 2005.
Якщо згадувати дослідження в Україні, то необхідно констатувати: незважаючи на те, що вже опубліковано біографічні нариси та довідки про більшість керівників ДПУ УСРР9 та список керівництва центрального апарату10, узагальнюючого уявлення про євреїв-чекістів в Україні ще не створено. Цьому заважають, насамперед, не лише суб’єктивні, а, радше, об’єктивні фактори — усе ще надто складно видобувати відповідні надійні фактичні й статистичні дані. Ця розвідка базується на аналізі того матеріалу, який удалося віднайти, і який стосується представництва євреїв у керівних структурах ДПУ–НКВС у 1920–1930-х рр. Як відомо, ці структури постійно видозмінювалися, але до них можна віднести голову ДПУ УСРР (згодом — нарком внутрішніх справ), його заступників, начальників ключових управлінь і відділів, начальників та заступників начальників регіональних структур ДПУ та їх ключових відділів/відділень тощо.
Загальний підхід і завдання
Одна з ключових помилок, як можна, зокрема, побачити на інтернет-сайтах, де обговорюється «єврейське питання» у чекістських органах, полягає в тому, що зазвичай ті, хто «захищає» євреїв, удаються до цифр про загальну їх кількість у ДПУ– НКВС. Це й справді може виглядати незначною часткою. Наприклад, у червні 1929 р. у партійній організації центрального апарату ДПУ УСРР за національним складом переважали росіяни — 107 осіб (35,5%), далі йшли українці — 82 особи (27,2%), на третьому місці були євреї — 80 осіб (26,6%)11.
9 Див.: Шаповал Ю.І., Пристайко В.І., Золотарьов В.А. ЧК–ГПУ–НКВД в Україні: особи, факти, документи. – К.: Абрис, 1997; Петров Н.В., Скоркин К.В. Кто руководил НКВД. 1934–1941. – Москва: Звенья, 1999; Шаповал Ю.І., Золотарьов В.А. Всеволод Балицький: особа, час, оточення. – К.: Стилос, 2002; Золотарьов В.А. ЧК–ДПУ–НКВС на Харківщині: люди та долі. 1919–1941. – Х.: Фоліо, 2003; Його ж. Секретно-політичний відділ ДПУ УСРР: справи та люди. – Х.: Фоліо, 2007.
10 Див.: Окіпнюк В.Т. Державне політичне Управління УСРР (1922–1934): іст.-юрид. аналіз. – К.: Вид-во Нац. акад. СБ України, 2002. – С. 262–265.
11 Золотарьов В.А. Секретно-політичний відділ ДПУ УСРР… – С. 27.
Проте, питання полягає в тому, хто з представників згаданих національностей реально міг впливати на ухвалення важливих рішень, визначати вектори дій репресивних органів. І тут доречним видається аналіз складу саме керівних структур. У цьому матеріалі такий аналіз буде зроблено на прикладі трьох важливих періодів: 1929–1931, 1932–1933, 1934–1939 рр. Крім того, ми спробуємо відповісти на питання, а чи можна говорити про якийсь окремий архетип єврея-чекіста, алюзіями на котрий переповнені деякі публікації, а також на питання про те, чи була спеціальна антиєврейська чистка у НКВС під час «великого терору»?
Євреї у чекістських керівних органах у 1929–1931 рр.
Це дуже важливий період, коли починається проголошений Й. Сталіним наступ на «куркулів», а також придушення масових селянських повстань в Україні. Війну проти селян буде доповнено наступом на українську інтелігенцію. Найбільш яскравим проявом цього стали розпочаті у 1929 р. арешти, а згодом і планування чекістами відкритого показового процесу над учасниками «Спілки визволення України» (СВУ) та її вигаданої філії — «Спілки української молоді» (СУМ). Підрахунки показують (див. додаток 1), що на керівних посадах у 1929–1931 рр. перебували 68 осіб, 26 (38%) з яких були євреями за походженням.
Євреї у чекістських керівних органах у 1932–1933 рр.
Це — один із найтрагічніших періодів історії України. Саме у цей час комуністичний режим організовує в Україні терор голодом, який наприкінці 1932 – на початку 1933 рр. переростає в голодомор. За неповними даними (див. додаток 2), на керівних посадах у ДПУ УСРР перебували 75 осіб, 50 (66,6%) з яких були євреями за походженням.
Євреї у чекістських керівних органах у середині 1930-х рр.
Середина 1930-х рр., як переддень «великого терору», виразно показала дедалі більший вплив органів безпеки у сталінському СРСР. Спираючись на зібрані біографічні відомості співробітників УДБ НКВС УСРР спробуємо дати загальну характеристику найвищому керівному складу чекістів. До цієї категорії віднесено співробітників, яким у 1935–1936 рр. були присвоєні спеціальні звання Головного управління державної безпеки НКВС СРСР від капітана держбезпеки й вище.
Відповідно до постанови ЦВК та РНК СРСР від 7 жовтня 1935 р. «Про спеціальні звання начальницького складу Головного управління державної безпеки НКВС Союзу СРСР», запроваджувалися звання: сержант державної безпеки (далі — ДБ), молодший лейтенант ДБ, лейтенант ДБ, старший лейтенант ДБ, капітан ДБ, майор ДБ, старший майор ДБ, комісар ДБ 3-го рангу, комісар ДБ 2-го рангу, комісар ДБ 1-го рангу. Постановою ЦВК та РНК СРСР від 26 листопада 1935 р. було встановлене звання генерального комісара ДБ, яке присвоїли наркомові внутрішніх справ СРСР Генріхові Ягоді. Тоді ж розпочалося надання спеціальних звань співробітникам ГУДБ НКВС СРСР, УДБ НКВС союзних республік і УДБ обласних управлінь НКВС.
У НКВС УСРР станом на 3 липня 1936 р. спеціальні звання ГУДБ отримали 3174 особи, з яких:
комісар ДБ 1-го рангу — 1, комісар ДБ 2-го рангу — 2,
комісар ДБ 3-го рангу — 1, старший майор ДБ — 6,
майор ДБ — 12, капітан ДБ — 68,
старший лейтенант ДБ — 310, лейтенант ДБ — 705,
молодший лейтенант ДБ — 1099, сержант ДБ — 97012.
Велика група чекістів, хоча й не отримала ніяких спеціальних звань, тим не менш продовжувала роботу на посадах оперуповноважених і помічників оперуповноважених. Переважна більшість таких співробітників була в оперативному, спеціальному та обліково-статистичному відділах УДБ НКВС УСРР та обласних УНКВС.
———
12 Архів УВС по Харківській області. – Накази НКВД СРСР за 1936 р. – № 15 від 8 січня, № 18 від 9 січня, № 19 від 9 січня, № 81 від 9 лютого, № 101 від 23 лютого, № 177 від 22 березня, № 178 від 22 березня, № 179 від 22 березня, № 180 від 22 березня, № 182 від 23 березня, № 183 від 23 березня.
За національним складом вище керівництво НКВС УСРР розподілялося так:
євреї — 60 (66,67%), росіяни — 13 (14,44%),
українці — 6 (6,67%), латиші — 3 (3,33%),
поляки — 2 (2,22%), білоруси — 1 (1,11%),
немає відомостей — 5 (5,56%).
Отже, про українізацію органів держбезпеки, як це стверджують деякі російські дослідники13, не йдеться. Доречно нагадати національний склад республіки у 1926 р.:
75,4% українців, 8,1% росіян, 6,5% євреїв,
5,0% поляків, 1,5% німців, 1,1% молдован і румунів,
0,5% болгар, 0,5% татар і тюрків, 0,3% угорців,
0,3% греків, 0,2% білорусів, 0,07% вірменів,
0,5% представників інших національностей14.
Малу частку українців серед керівного складу НКВС УСРР можна пояснити прихованою антиукраїнською політикою радянського керівництва. Хоча українців у НКВС УСРР служило чимало, займали вони, в основному, низові посади. Крім того, багато чекістів-українців із кар’єристських міркувань та через побоювання потрапити до гурту «буржуазних націоналістів», писалися росіянами.
Своєрідну «гру» із національною належністю вів навіть нарком Всеволод Балицький. Так, в «Автобіографічній анкеті члена Всеукраїнського ЦВК Рад» у січні 1922 р. і в «Послужному списку для осіб, які перебувають на службі в органах ДПУ», датованому 1927 р., він власноруч указав свою національність: росіянин. Пізніше в усіх особистих документах «маркував» себе українцем, а після арешту у 1937 р. знов писав, що він росіянин15.
Євреї-чекісти також для анкет змінювали національність. Прикладів тут чимало. Так, начальник транспортного відділу 13 ДПУ УСРР Савелій Цикліс, батько якого був євреєм, а мати — українкою, про всяк випадок записався росіянином16.
Див.: Папчинский А.А., Тумшис М.А. Щит, расколотый мечом. НКВД против ВЧК. – Москва: Современник, 2001. – С. 200. 14 Енциклопедія українознавства. – Т. 5. – С. 1733. 15 Див.: Шаповал Ю.І., Золотарьов В.А. Всеволод Балицький: особа, час, оточення. – С. 14.
Олександр Розанов, який у 1935–1937 рр. був начальником УНКВС Одеської області, на допиті 17 серпня 1937 р. свідчив: «У всіх моїх службових і партійних документах я значуся як Розанов Олександр Борисович, росіянин. Справжнє моє прізвище Розенбарт, ім’я — Абрам.
Я єврей. Змінив я ім’я та прізвище у 1918 році, працюючи в уповноваженого ЦК КП(б)У Семена Шварца. Змінив я з санкції Шварца та голови Курської губЧК Камінського. Останній мені оформив переписування прізвища. Національність “росіянин” я почав собі писати пізніше. В усіх пізніших документах я почав вказувати лише — “Розанов Олександр Борисович, росіянин”, повідомляючи, що іншого прізвища я не мав. Робив я це із почуття хибного сорому, але не через бажання приховати національність»17.
О. Розанов призабув, що в деяких документах, наприклад, в анкеті делегата ХІ з’їзду КП(б)У, він власноруч записався ще й «українцем»18. У цілому питання, з якою метою і в якій кількості євреї-чекісти змінювали прізвища, потребує дослідження.
Євреї у чекістських керівних органах у добу «великого терору»
У цей період позбудеться своєї посади багаторічний шеф ДПУ–НКВС України Всеволод Балицький (у травні 1937 р. його направлять на Далекий Схід, а згодом знищать).
16 Державний архів Харківської області (далі – ДАХО), ф. 99, оп. 3, спр. 354, арк. 305.
17 Галузевий державний архів СБ України (далі – ГДА СБ України), м. Одеса, спр. 25468-фп, т. 2, арк. 73.
18 Див.: Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України), ф. 1, оп. 1, спр. 355, арк. 472.
Основна репресивна активність пов’язана з діяльністю Ізраїля Леплевського (він очолюватиме НКВС УРСР із червня 1937 до січня 1938 рр.), а також Олександра Успенського (перебуватиме на чолі НКВС із січня до 14 грудня 1938 р.). Саме під керівництвом цих людей проводилися масові операції, окремі з яких набудуть характеру етнічних чисток.
За неповними даними (див. додаток 3), на згаданих вище посадах перебували 213 осіб, 99 (46,47%) з яких були євреями за походженням.
Чи існував архетип єврея-чекіста?
Насправді, як видається, досить важко точно відповісти на це питання. Дехто із сучасних українських істориків стверджує, що не лише органи держбезпеки, а вся держава в Україні у 1920– 1938 рр., «кінець якій 1938 року терористичними бандитськими методами поклав Сталін», була єврейською19 . На нашу думку, у таких категоріях навряд чи можна реально зрозуміти ту форму державності, що існувала у зазначені роки. Стосовно євреїв-чекістів існують різні підходи в оцінках. Ось, наприклад, як один із засуджених на процесі «СВУ» у 1930 р. — Борис Матушевський — згадував про старшого уповноваженого Київського оперативного сектора ДПУ УСРР Соломона Брука (1898–1938 рр.):
«Мене допитував спершу Брук, жахливий і відворотний тип, це про нього Дурдуківський казав, що він гіпнотизує, і він під його поглядом зовсім втрачає волю[…]»20.
19 Див.: http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=2044 (відвідано 11.12.2009).
20 Цит. за: Снєгірьов Г.І. Набої для розстрілу. (Ненько моя, ненько…). Лірико-публіцистична розвідка. – К.: Дніпро, 1990. – С. 110.
Згадував Б. Матушевський і про те, як С. Брук «мені одне щоразу втокмачував:
“Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання — і воно буде виконане; кого не поставимо — перестріляємо!”»21 .
Італійський консул у Харкові Серджо Ґраденіґо 31 травня 1933 р. у повідомленні писав:
«Голод далі чинить масове людовбивство серед населення у таких грандіозних масштабах, що геть незрозуміло, як світ може залишатися байдужим супроти подібної катастрофи і чому міжнародна преса, яка так ревно закликає весь світ осудити Німеччину, провинну у так званих “жорстоких переслідуваннях євреїв”, соромливо мовчить супроти цієї бійні, організованої радянським урядом, в якій саме євреї відіграють дуже велику, якщо не першорядну роль.
Адже нема сумніву: 1) що цей голодомор зумовлений насамперед організованими і свідомими заходами, спрямованими на те, щоб “провчити селянина”; 2) що серед його жертв немає жодного єврея, а, навпаки, усі вони ситі й добре харчуються під братнім крилом ДПУ.
“Етнографічний матеріал” слід замінити, цинічно сказав один єврей, великий начальник у місцевому ДПУ. Нині можна передбачити остаточну долю цього “етнографічного матеріалу”, що його хочуть замінити»22.
Отже, євреї-чекісти — однозначно проти українців та їхніх державницьких устремлінь, вони морять українців голодом. Проте щодо цієї схеми слід зробити застереження. По-перше, це пише дипломат фашистської Італії. По-друге, відомо те, що від голоду 1932–1933 рр. помирали не лише українці, а й представники інших національностей, а з-поміж них і євреї.
Якщо говорити про типові зловживання співробітників комуністичної спецслужби, то вони в євреїв-чекістів були зовсім «не гіршими», ніж в осіб інших національностей. Розтрати і крадіжки коштів, влаштовування на службу родичів і знайомих та протегування їм, пиятика, приховування відомостей про
якісь «темні плями» з власного минулого, клановість, прагнення підтримувати «своїх» — усе це було.
21 Снєгірьов Г.І. Набої для розстрілу… – С. 110.
22 Цит. за: Листи з Харкова. Голод в Україні та на Північному Кавказі в повідомленнях італійських дипломатів, 1932–1933 роки / Упор. Андреа Ґраціозі. – Х.: Фоліо, 2007. – С. 158.
Щодо останнього, то класичним може бути приклад начальника фельдкорпусу ДПУ УСРР Юхима Елькіна. У 1920 р., коли він працював комендантом концтабору в Пущі-Водиці під Києвом, його близький приятель, співробітник Київської губчека Петерман за скоєні посадові злочини був засуджений до розстрілу. Проте, Петерманові якимось чином удалося втекти з-під варти, через що колегією Київської губчека він був оголошений поза законом. Тобто, будь який громадянин, особливо комуніст і чекіст, був зобов’язаний схопити злочинця або вбити на місці. У 1922 р. Юхим Елькін, на той час комендант Київської губчека, зустрів Петермана на вулиці. Знаючи про те, що його приятель перебуває у розшуку, Ю. Елькін не лише не затримав його, але і порадив покинути Київ. Ю. Елькін знав, під яким прізвищем і за якою адресою мешкає у місті Петерман, але все це він приховав.
Петерман був також у добрих стосунках із тодішнім начальником секретно-оперативної частини Київської губчека Олександром Розановим. Останній був присутнім на засіданні губчека, де Петермана оголошували поза законом, і голосував за це рішення. Проте у 1922 р. Петерман поїхав у Чернігів до О. Розанова, який був тоді заступником начальника Чернігівського губвідділу ДПУ, і звернувся з проханням влаштувати його на службу. О. Розанов злочинця не затримав, а навпаки — повідомив йому про вирок, порадивши перебратися кудись подалі. Невдовзі Петермана таки схопили, а проти О. Розанова та Ю. Елькіна порушили карну справу. Одначе завершилося все для них добре: постановою слідчого президії ДПУ УСРР від 12 лютого 1924 р. справу було закрито у зв’язку з амністією на честь утворення СРСР23. За «приховування державних злочинців», до яких належав і Петерман, звичайним громадянам загрожувало суворе покарання, а О. Розанов та Ю. Елькін навіть партійного квитка не позбулися.
23 ГДА СБ України, м. Одеса, спр. 25468 ФП, т. 1, арк. 163.
Проте були й свої особливості щодо євреїв-чекістів. Ось, наприклад, що розповідав про драматичні зустрічі з оперуповноваженим 3-го відділу УДБ НКВС УРСР Георгієм Бордоном (1905–1937 рр.) колишній боротьбіст Іван Майстренко:
«Він був у НКВД великим фахівцем з українського питання. Він перелічував мені українські політичні групи, течії, конкретних осіб, які брали участь у політичному чи культурному рухові останніх років […]. Це була людина з колосальною пам’яттю і, здавалося, дуже розумна. Але його розум став здаватися мені якимсь поверховим, коли він щиро, кричачи, запитав мене: “Ну, що ви, українці, хочете? Маєте ж українську республіку? Маєте. Школи маєте. Пресу маєте. Театри маєте. Чого вам ще треба?”. Дивним видалося мені, як оця абсолютно розумна, а де в чому може більш, ніж розумна людина, не розуміє, чого українцям ще треба»24.
Водночас, і сам І. Майстренко, і його знайомий студент, про якого він пише далі, згадував Г. Бордона з певною теплотою, оскільки той фактично підказував, що треба визнавати, а що — ні, а студенту давав трохи перепочити, коли його мордували допитами без сну.
«Не сумніваюся, — писав далі Іван Майстренко, — що під час пізнішої сталінської чистки енкаведистів Бордон був теж ліквідований»25. Так воно й сталося — Георгія Бордона розстріляли у 1937 р.
Привертають увагу резонансні факти втечі чекістів за кордон. У сталінському СРСР це були рідкісні випадки. І тут маємо певну «єврейську специфіку», адже всі чотири відомих збіглих чекіста були євреями.
Це начальник УНКВС по Далекосхідному краю комісар державної безпеки 3-го рангу Генріх Люшков (колишній начальник інформаційного, секретного та секретно-політичного відділів ДПУ УСРР)26, резидент іноземного відділу ГУДБ НКВС СРСР в Іспанії майор державної безпеки Лев Нікольський-Фельдбін27 і співробітники іноземного відділу ГУДБ НКВС СРСР капітан державної безпеки Вальтер Кривицький28 та Ігнатій Порецький (І. Рейс)29.
24 Майстренко І. Історія мого покоління. Спогади учасника революційних подій в Україні. – Едмонтон: Канадський ін-т укр. студій, 1985. – С. 279.
25 Там само.
Серед євреїв у ДПУ–НКВС було чимало безпартійних або тих, хто колись перебував в інших партіях, і навіть просто авантюристів. Поза сумнівом, із-поміж інших стимулів їхнього прагнення працювати в органах держбезпеки, важливу роль відігравали матеріальні. Наприклад, до появи Миколи Єжова на посаді наркома внутрішніх справ глава республіканського НКВС отримував 1200 руб. Це була досить велика сума, адже, приміром, середня заробітна плата за березень 1935 р. по всіх наркоматах та організаціях становила 172 руб., за березень 1936 р. — 201 руб.30 У кам’яновугільній промисловості у червні 1936 р. інженер отримував 1097 руб., технік — 795 руб., робітник — 258 руб.31 М. Єжов підвищив зарплатню республіканським наркомам до 3500 руб., відповідно зріс і заробіток співробітників НКВС різних рангів32. Крім цього, вони мали інші пільги, якими активно користувалися.
26 Див. докладніше: Соколов Б.В. Охота на Сталина, охота на Гитлера. Тайная борьба спецслужб. – Москва: Вече, 2000. – С. 8–60; Золотарьов В. Секретно-політичний відділ ДПУ УССР: справи та люди. – С. 14–103; Тумшис М.А., Папчинский А.А. 1937. Большая чистка. НКВД против ЧК. – Москва: Яуза-Эксмо, 2009. – С. 79–139.
27Див.: докладніше: Орлов А. Тайная история сталинских преступлений. – Москва: Автор, 1991. – 352 с.; Царев О., Костелло Дж. Роковые иллюзии. Из архивов КГБ: дело Орлова, сталинского мастера шпионажа. – Москва: Международные отношения, 1995. – 576 с.
28 Див.: Кривицкий В.Г. Я был агентом Сталина: записка советского разведчика. – Москва: Современник, 1996. – 415 с.
29 Див.: Порецки Э. Тайный агент Дзержинского. – Москва: Современник, 1996. – 415 с.
30 Див.: Праця в УРСР: Статист. довід. – К.: Народне господарство та облік, 1937. – С. 28–29.
31 Там само. – С. 140.
32 Див.: Хлевнюк О.В. 1937-й: Сталин, НКВД и советское общество. – Москва: Республика, 1992. – С. 165.
Чи була спеціальна антиєврейська чистка в НКВС?
Чистка НКВС УРСР в добу «великого терору» мала кілька етапів. Спочатку, після призначення на посаду наркома, Ізраїль Леплевський позбувався тих, хто видавався йому прихильником його попередника — Всеволода Балицького. Із січня 1938 р. новий шеф НКВС Олександр Успенський «чистив» свою службу вже і від кадрів В. Балицького, і від «леплевців». Лише за період з 15 лютого по 5 квітня 1938 р. з органів УДБ НКВС УРСР було звільнено 558 осіб, 154 з яких заарештували33. Загалом у 1938 р. було заарештовано 994 співробітники НКВС УРСР34. Аналізуючи звинувачення, які висувалися заарештованим керівникам НКВС УРСР, побачимо, що крім «антирадянської діяльності» та «троцькізму», приводом для арешту ставало їх «темне минуле». Так, у червні 1938 р. Олександр Успенський розповідав делегатам XIV з’їзду КП(б)У про те, що
«апарат НКВС на Україні засмічувався впродовж ряду років троцькістсько-бухарінським, буржуазно-націоналістичним і просто шахрайським елементом. Ворогам народу Балицькому та Леплевському вигідно було мати такий склад в апараті, тому що в такому складі легше було вербувати у своє підпілля. Викликає Балицький до себе працівника і каже, ти ж в минулому сіоніст, у тебе ж батько мав магазин, як ти потрапив у КП(б)У, як ти потрапив у НКВС? Він туди-сюди, а потім каже — не дай загинути. Ну, добре, залишайся, але дивись, щоби слухався. Ось вам вербування. Усе, що йому казав Балицький, він робив, інакше би він його ліквідував […]. Дехто в роки громадянської війни потрапив до ЧК тому, що люди не хотіли йти на фронт. Дехто, як тільки скінчився НЕП, так вони прийшли в органи. Імовірно, вони не згодні з НЕП, оскільки ми знайшли таких, які йшли з органів НКВС. Вони пішли на Хрещатик, Бессарабку та торгували до 1928 року […]. Потім через свої ворожі зв’язки знову пролізли до органів НКВС і засмічували наш апарат»35.
33 Див.: Ченцов В.В. Трагические судьбы. Политические репрессии против немецкого населения Украины в 1920–1930-е годы. – Москва: Готика, 1998. – С. 107.
34 Шаповал Ю.І. Україна ХХ століття. – К.: Генеза, 2001. – С. 79. 35 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 1, спр. 544, арк. 475.
Ще одним напрямом чистки НКВС УРСР О. Успенський обрав викриття там «націоналістичних організацій» і, у першу чергу, «сіоністського підпілля». Що рухало наркомом у цьому випадку?
Увагу О. Успенського на специфіку національного складу чекістів радянської України під час відрядження до Києва в лютому 1938 р. звернув М. Єжов. Так, Григорій Кобизєв, який на той час очолював відділ кадрів НКВС УРСР, пізніше свідчив:
«17 лютого я подав Єжову матеріали, що характеризували кадри: персональний список усіх співробітників оперативних відділів, на яких були матеріали, що компрометують (осіб 600–800) […]. Коли я ввійшов із доповіддю про кадри до кабінету Успенського, де були Єжов та Успенський, то Єжов, не переглянувши матеріали, сказав: “Подивився я на кадри, тут не український НКВС, а Біробіджан”»36.
Про те, що союзний нарком був здивований національною специфікою українського наркомату свідчив пізніше і Михайло Фриновський, який на допиті навів такі слова М. Єжова після його повернення з Києва:
«Коли я їхав на Україну, мені казали, що там працює багато євреїв. Так от, мене обдурили — там працюють самі лише євреї»37.
О. Успенський зрозумів ці слова М. Єжова як сигнал для атаки на чекістів-євреїв. Із керівних співробітників НКВС УРСР, що обіймали посади до приїзду О. Успенського, тобто до 27 січня 1938 р., було репресовано 100% усіх латишів, 48,39% усіх євреїв, 33,33% усіх українців, 15,79% усіх росіян38.
Отже, «упередженість» Олександра Успенського щодо євреїв не помітити не можна. Тим більше, що за свідченням начальника УНКВС по Кам’янець-Подільській області Івана Жабрєва, республіканський нарком улітку 1938 р.
«видав директиву про відкликання всіх працівників апарату за національністю євреїв. Цю директиву він мені передав у Москві по закінченні 2-ї сесії Верховної Ради Союзу РСР. Коли ж я почав заперечувати стосовно її правильності, він послався нібито на отриману вказівку наркомвнусправа СРСР. Мені відомо, що цю директиву він дав і іншим начальникам УНКВС […].
36 Цит. за: Золотарьов В.А. Олександр Успенський: особа, час, оточення. – Х.: Фоліо, 2004. – С. 195–196. 37 Там само. – С. 196. 38 Там само.
Пізніше відклик працівників єврейської національності припинився, оскільки НКВС СРСР стало заперечувати проти таких дій Успенського»39.
Проте репресії проти євреїв — співробітників НКВС УРСР не слід пояснювати суто антисемітизмом О. Успенського. За даними М. Петрова й К. Скоркіна, на 10 липня 1934 р. євреї становили 38,54% серед керівного складу НКВС СРСР, а на 1 липня 1939 р. — 3,92%40. Крім того, різноманітні «сіоністські організації» викривали по всій країні. Сигналом до цього стала телеграма НКВС № 83921 від 1937 р. на місця:
«негайно переглянути всі обліки і розробки по сіоністах, заарештувати антирадянський сіоністський актив».
І вже у першій половині 1938 р. було заарештовано 1279 «учасників сіоністського підпілля», знешкоджено «бундівські комітети» у Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Вінниці та Молдавській АРСР41.
Створенню «сіоністської змови в НКВС УРСР» сприяла не лише національність заарештованих, але і їх минуле. Тим більше, що сам «керівник змови» Ізраїль Леплевський свого часу був членом «Бунду». Про це він так писав в автобіографії:
«Трудове життя моїх батьків, а також моя праця з самого раннього віку вже тоді вселили у мою свідомість, що справа звільнення робітників — справа самих робітників, і що для поліпшення свого побуту та для досягнення звільнення всі робітники повинні об’єднатися й загальними зусиллями боротися зі своїми пригноблювачами.
39 Цит. за: Золотарьов В.А. Олександр Успенський: особа, час, оточення. – С. 196–197.
40 Див.: Петров Н.В., Скоркин К.В. Кто руководил НКВД. – С. 495.
41 Див.: Шаповал Ю.І. Україна ХХ століття. – С. 45.
Будучи цілком політично безграмотним, але керуючись таким усвідомленням, у 1909 році я вступив до єдиної політичної організації, яка існувала в Бресті — Бунду, в якій перебував до 1914 р., тобто до призову на дійсну військову службу»42.
На допиті 22 травня 1938 р. І. Леплевський заявив,
«що в партію я вступив у 1917 р. з вантажем шестирічного перебування в рядах Бунду. Інакше кажучи “родимі плями та сліди дрібнобуржуазної націоналістичної ідеології тиснули на мене і після мого вступу до рядів ВКП(б)»43.
До речі, ці свідчення він дав слідчим секретно-політичного відділу НКВС СРСР — майору державної безпеки Г. Лулову та капітану державної безпеки Ю. Візелю, євреям за національністю.
«Незаперечне націоналістичне минуле», із погляду «сценаристів з Луб’янки», мали й люди з найближчого оточення І. Леплевського. Так, Еммануїл Інсаров до 1920 р. був другим секретарем «Поалей-Ціон» в Одесі. За твердженням С. Самолова, членом цієї партії був і Д. Джирін44, хоча в його особовій справі відповідні відомості відсутні45. Рідна сестра самого С. Самойлова була відомою сіоністкою. Крім того, справи керівників «змови» (І. Леплевського, Е. Інсарова, Д. Джиріна та С. Самойлова) розслідувалися в Москві, а в Києві просто застосовували луб’янські рекомендації.
Отже, чи був Олександр Успенський запеклим юдофобом, чи просто сумлінно провадив у життя «генеральну лінію» — однозначно сказати важко. Відзначимо лише, що з ним працювало чимало євреїв, як серед начальників (Я. Агранов, Я. Дейч, В. Каруцький, В. Курський, М. Литвин, Л. Миронов, С. Миронов), так і серед підлеглих (О. Радзивиловський, А. Хатаневер, М. Листенгурт). До того, ж під час роботи в Україні на керівні посади ним були висунуті євреї С. Гольдман, В. Писарєв, Д. Перцов, А. Ратинський, Л. Рейхман, М. Спектор, І. Шапіро. Характерно, що неабиякий внесок у фабрикацію «сіоністської змови» зробило й чимало чекістів-євреїв. Так, наприклад, лейтенант державної безпеки Вайсбарг отримав від заарештованого Якова Камінського свідчення про його участь у «сіоністській організації» в НКВС УРСР на чолі з І. Леплевським46 , а «сіоністів» в УНКВС Харківської області викривав єврей Д. Перцов.
42 ГДА СБ України, м. Київ, спр. 1309, арк. 1.
43 ГА ФСБ РФ, д. 13557, т. 1, л. 15.
44 Там же, л. 51.
45 Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК–ГПУ–НКВД в Україні: особи, факти, документи. – С. 460–461.
Висновки
Аналіз матеріалу дає підстави стверджувати, що високий відсоток євреїв в ДПУ–НКВС радянської України у 1920–1930- х рр. не може бути однозначним доказом існування якоїсь особливої «змови» чи підтвердженням тези про існування «жидокомуни». Безумовно, слід говорити про індивідуальні мотиви приходу на службу євреїв-чекістів, не останню роль серед яких відігравали неабиякі матеріальні преференції.
Очевидно й інше — своєю службою в органах держбезпеки євреї ніби накликали на себе біду, стимулювали хвилю юдофобії, якою згодом скористаються, значно її підсиливши, німецькі нацисти.
Неупереджене дослідження означеної проблеми, безумовно, слід продовжити, об’єднавши для цього зусилля дослідників різних країн.
Додаток 1
* Голови ДПУ УСРР:
В. А. Балицький (01.09.1923 – 31.07.1931)
С. Ф. Реденс (31.07.1931 – 20.02.1933)
Заступники голови ДПУ УСРР:
К. М. Карлсон (24.05.1924 – 25.05.1934)
Х. А. Леонюк (18.09.1931 – 22.03.1933)
Начальники секретно-оперативного управління ДПУ УСРР:
К. М. Карлсон (21.11.1925 – 09.12.1929)
І. М. Леплевський (09.12.1929 – 19.08.1931)
Х. А. Леонюк (18.09.1931 – 04.1932)
46 Золотарьов В.А. Заручник системи Я.З. Камінський // З архівів ВУЧК– ГПУ–НКВД–КГБ. – 1998. — №1/2. – С. 296–297. * Співробітники спецслужби, євреї за походженням, спеціально виділені у списку. — Авт.
