Коли суспільству кажуть: «не ваша справа, розумні люди вже все вирішили»
Найнебезпечнішим у візиті Лори Лумер є навіть не її багаторічна антиукраїнська риторика і не непрозорий маршрут від Бучі та телеефірів до Моше Асмана й Офісу президента. Найнебезпечнішим є спосіб, у який українське суспільство привчають ставитися до таких операцій. У числених дописах інформаційної кампанії супроводу її візиту проступає не просто підтримка конкретної гості, а завершена авторитарно-технологічна формула: вам не обов’язково знати, хто організував візит, хто визначив його мету, які повідомлення сформували для іноземної інфлюенсерки і які домовленості стоять за доступом до державного керівництва. Достатньо повірити, що «потрібні люди» розуміють більше, а Лумер «повезе у США потрібні меседжі».
Саме слово «потрібні» тут є викривальним. Потрібні кому? Українському народові, Офісу президента, приватним комунікаційним технологам, американській політичній групі, релігійним посередникам чи самій Лумер, яка перетворює свою зміну позиції на новий медійний продукт? Хто сформулював ці повідомлення? Хто встановив, що вони відповідають стратегічним інтересам України? Хто нестиме відповідальність, якщо вона повезе не українську позицію, а її зручну для MAGA, Банкової або власного бренду редакцію?
Відповіді немає. Замість відповіді суспільству пропонують зневажливий патерналізм: не оцінюйте риторику Лумер, не сумнівайтеся в її щирості, не ставте питань про організаторів — просто прийміть, що так треба. Є нібито компетентні люди, які розуміють інформаційні операції, а пересічному українцеві залишається не контролювати їх, а мовчки схвалювати.
Це набагато небезпечніше за звичайну маніпуляцію. Маніпуляція намагається переконати громадянина. Тут громадянина взагалі виводять із процесу ухвалення та оцінювання рішень. Йому повідомляють, що його функція — воювати, платити податки, переживати обстріли, надавати для чужого маршруту Бучу, руїни, могили й власну травму, але не питати, хто і для чого перетворює все це на політичний контент.
Виникає дворівнева конструкція. На верхньому рівні перебувають закриті кола посадовців, медійників, релігійних діячів і міжнародних брокерів, які визначають, кого провести до президента, що йому показати та які висновки він повинен повезти за кордон. На нижньому — українське суспільство, якому демонструють фотографії вже після ухвалених рішень і пояснюють, що запитання про щирість, репутацію та зміст повідомлень є мало не проявом політичної незрілості.
Так формується не стратегічна комунікація, а каста недоторканних операторів сенсу. Вони не мають формального мандата, але привласнюють право визначати український голос. Вони можуть бути журналістами, приватними радниками, інфлюенсерами, релігійними лідерами або наближеними до влади комунікаторами. Їх об’єднує одна ознака: вони вважають, що результат операції не потребує суспільного контролю, якщо самі оголосили його корисним.
Це прямий шлях до ліквідації політичної суб’єктності. Бо суб’єктність — це не лише право мати прапор, президента й міжнародно визнані кордони. Це здатність суспільства знати:
— хто говорить від його імені;
— який зміст передається назовні;
— хто визначив цей зміст;
— за якими критеріями обрано посередника;
— яку ціну держава платить за його послуги;
— яких політичних зобов’язань набуває в обмін на доступ до чужого центру сили.
Коли ці питання оголошують зайвими, Україна перестає бути автором своєї зовнішньої політики й перетворюється на територію проходження чужих комунікаційних маршрутів. Через неї проводять інфлюенсерів, у ній їм організовують емоційне очищення, її трагедією підтверджують їхнє політичне переродження, а потім відправляють до Вашингтона з невідомо ким сформованим набором «потрібних меседжів».
Особливо тривожним є те, що суспільству пропонують не оцінювати навіть щирість Лумер. Але щирість у цьому випадку — не сентиментальна дрібниця. Від неї залежить стійкість нового курсу. Людина, яка роками системно поширювала антиукраїнські та проросійські тези, не стає надійним союзником після кількох фотографій, однієї повітряної тривоги й одного вибачення. Казки про те, що вона була жертвою російської пропаганди – це досить тупа відмазка, бо складно бути жертвою російської пропаганди, коли ти маєш всі можливості точно знати, хто на кого напав і хто почав війну. Її політична поведінка має бути перевірена часом, публічним спростуванням власної пропаганди та послідовністю перед тією самою аудиторією, яку вона вводила в оману.
Коли ж нам кажуть, що щирість неважлива, фактично визнають: Лумер розглядають не як переконану союзницю, а як тимчасовий засіб доставки повідомлень. Але засіб, який не поділяє змісту повідомлення, не належить відправникові. Він у будь-який момент може змінити текст, адресата або сторону. Тому стратегія, побудована на байдужості до мотивів посередника, є не прагматизмом, а залежністю від чужої політичної кон’юнктури.
Показова і друга формула: мовляв, не треба зважати, чи подобається нам її риторика, бо головне — її вплив на потрібну аудиторію. Так українців привчають оцінювати політику лише за миттєвим медійним ефектом. Але вплив без контролю змісту може бути спрямований і проти нас. Величина аудиторії не гарантує правильності повідомлення, близькість до Трампа не гарантує відданості Україні, а сьогоднішня корисність не гарантує завтрашньої лояльності.
Фактично нам пропонують угоду: відмовтеся від права знати й контролювати — натомість приватні оператори, можливо, забезпечать вам доступ до MAGA. Це колоніальна логіка. Колонії не формулюють власної політики; вони шукають впливового перекладача при метрополії, намагаються йому сподобатися й радіють, коли він погоджується передати прохання нагору. Суб’єктна держава діє інакше: вона сама визначає позицію, створює десятки каналів її просування, перевіряє посередників і нікому не віддає монополію на тлумачення власної війни.
Найгірше, що такий наратив готує суспільство до прийняття будь-якої наступної непрозорої операції. Сьогодні це Лумер, якій за кілька днів організували політичну реабілітацію. Завтра — інший інфлюенсер, лобіст, релігійний діяч або бізнесмен. Кожного разу українцям казатимуть: ви не розумієте великої політики; не ставте питань; там є розумні люди; вони знають, що роблять. Саме так народжується приватизована зовнішня політика без громадянського контролю. Український народ залишається джерелом крові, легітимності й емоційного матеріалу, але усувається від визначення мети та змісту операції.
Тому головне питання тут не «чи буде Лумер корисною». Вона справді може тимчасово бути корисною. Чому українці повинні дізнаватися постфактум, хто представляє їх перед зовнішнім світом, і чому їм пропонують не знати, які саме “потрібні меседжі” сформовані від їхнього імені? Народ, який не знає, що від його імені передають іноземним центрам сили, уже не є автором власної політики. Він стає її сировиною. І це значно небезпечніше за будь-яку окрему помилку Лори Лумер.
Довідково: журналісти ТСН у архіві віднайшли документ, який підтверджує, що прадідусь інфлюєнсерки, Пінкус Лумер, народився у Вінниці в лютому 1895 року у родині, що належала до міщанського стану. Подружжя Лумер — Пінкус та Енні — згодом перебралося до Києва, а відтак емігрувало до США.
Сама Лора Лумер на інтерв’ю заявила, що ніколи не цікавилася походженням своїх українських предків та завжди вважала себе просто єврейкою.
